Упевнений, що смерть неминуча, кімерієць підкорився велінню інстинкту і зі всією рішучістю кинувся на чудовисько. Він стрибнув, немов дикий кіт, і завдав могутнього удару, відчувши, що меч глибоко встромився в лускатий лоб. Потім нелюдська сила відкинула його убік, і він відлетів ліктів на півсотні, втрачаючи дух і свідомість.
Він і сам не міг би сказати, як зумів звестися на ноги. Всі думки його були тільки про супутницю, яка безпорадно лежала на шляху розлюченого дракона. Перш ніж дихання знову повернулося до нього, він уже стояв над, нею з мечем у руці.
Вона лежала там же, куди він її штовхнув, але вже намагалася підвестися. Її не торкнулися ні шаблеподібні ікла, ні лапи, що змітали все на шляху. Самого ж Конана дракон, очевидно, відкинув плечем, коли, забувши про жертви, понісся вперед, відчувши смертельні судоми. Він так і летів, поки не зіткнувся з гігантським деревом на своєму шляху. Сила удару була така велика, що дерево вивернулося з корінням, а з черепа чудовиська вилетів мізерний мозок. Дерево впало на дракона, і вражені люди побачили, як гілки й листя трусяться від конвульсій гада. Нарешті все стихло.
Конан допоміг Валерії встати, і вони побігли далі. За якусь мить вони були вже на рівнині, покритій спокійними присмерками.
Конан зупинився на мить, аби озирнутися на ліс. Там лист не ворухнувся, птах не пискнув. Там була тиша — така ж, як до створення людини.
— Побігли, — сказав Конан. — Життя наше все ще на волосині. Якщо з лісу виповзуть інші дракони…
Більше слів не було потрібно.
Місто було далеко — набагато далі, ніж здавалося зі скелі. Серце боляче билося в грудях Валерії, позбавляючи її дихання. Їй здавалося, що зараз із гущавини вилетить нова тварюка і попростує їхнім слідом. Проте ніщо не порушувало тиші.
Коли від лісу їх відділяла вже приблизно миля, Валерія зітхнула з полегшенням. До неї почала повертатися упевненість. Сонце вже зайшло, і над рівниною згущувалася пітьма, яку перебивало світло перших зірок. Кактуси в сутіні нагадували казкових карликів.
— Тут немає ні худоби, ні зораних полів, — міркував Конан. — Чим же цей народ живе?
— Худобу могли на ніч загнати за браму, — припустила Валерія. — А поля і пасовища — по той бік міста.
— Можливо, — згодився він. — Хоча зі скелі я нічого подібного не бачив.
Над містом зійшов місяць, вежі й стіни зачорніли під його жовтим світлом. Похмурим і тривожним здавалося це чорне місто. Очевидно, так думав і Конан, коли зупинився, озирнувся і сказав:
— Залишаємося тут. Не варто гримати у браму — все одно не відімкнуть. Невідомо, як нас зустрінуть, тож краще набратися сил. Поспимо кілька годин — і будемо знову готові битися або втікати — як доведеться.
Він підійшов до заростей кактуса, що мали вигляд кільця, — звичайна картина в південних пустелях. Він прорубав мечем прохід і сказав Валерії:
— Принаймні, змії не пролізуть.
Вона зі страхом обернулася у бік лісу, що знаходився за якихось шість миль.
— А якщо з гущавини вилізе дракон?
— Вартуватимемо по черзі, — відповів він, хоча й не сказав, який у цьому сенс. — Лягай і спи. Першим вартую я.
Вона завагалася, дивлячись на нього з сумнівом, але він уже сидів біля проходу, схрестивши ноги і втупившись у морок, з мечем на колінах. Тоді вона мовчки лягла на пісок посередині колючого кільця.
ebooksa