Ясала навіть не намагалася чинити опір. Потім у кімнаті було чути тільки свист туго скручених шовкових шнурів, що врізалися в голе тіло. Ясала не могла рухатися, тіло її звивалося і здригалося в такт ударам. Вона тільки прикусила губу, і з неї потекла цівка крові. І знову — ані звуку.
Все нові й нові червоні смуги з’являлися на смаглявій шкірі Ясали. Валерія шмагала зі всієї сили, а рука її була загартована в битвах. І Ясала не витримала.
Вона тихо застогнала, і Валерія зупинила підняту руку, відкинувши з лоба пасмо золотого волосся.
— Ну що, тепер скажеш? — запитала вона. — Чи я маю згаяти на тебе цілу ніч?
— Зглянься! — прошепотіла жінка. — Я все скажу!
Валерія розрізала на ній мотузки і допомогла звестися, але служниця безсило опустилася на ложе. Все тіло її тремтіло.
— Дай вина! — заблагала вона і показала на золотий келих. — Дай мені напитися. Я зовсім знесиліла від болю. Зараз я тобі все розповім.
Валерія взяла келих. Ясала невпевнено звелася, щоб узяти його, піднесла до губ і зненацька вихлюпнула вміст просто в обличчя аквилонці. Валерія втратила рівновагу й відсахнулася, трусячи головою і протираючи кулаками очі від їдкої рідини. Немов у тумані побачила вона, що Ясала пробігла через кімнату, підняла засув, відчинила двері, оббиті міддю, і зникла в глибині коридору. Коли Валерія добігла до дверей, то побачила тільки порожню залу, в кінці якої зяяв чорний прохід. Звідти тягнуло цвіллю, і Валерія здригнулася — то були двері, які вели у катакомби.
Ясала шукала порятунку серед мертвяків.
Валерія підійшла д дверей і побачила кам’яні сходи, зникаючі в повному мороці. Хід цей, імовірно, вів просто в підземелля і не був пов’язаний з іншими поверхами. Її охопила дрож при думці про тисячі зітлілих у саванах мертвих тіл, що лежали там, унизу. Вона зовсім не збиралася спускатися наосліп кам’яними сходами, а Ясала, певне, там вільно орієнтувалася.
Валеря вже зібрался повернутися до себе, розгнівана і збита з пантелику, коли з темряви донісся відчайдушний крик. Голос був жіночий.
— О, допоможіть! На допомогу! В ім’я Сета! Ой-й-й! — голос затихнув удалині, і Валерії здалося, що вона чує тихий сміх.
Кров застигла в жилах Валерії. Що трапилося з Ясалою там, у непроглядній пітьмі? Поза сумнівом, це був її голос. Яке лихо очікувало на неї? Внизу ховався ксоталанкієць? Але Ольмек запевняв, що катакомби Текультлі відокремлені від інших міцною кам’яною стіною. Та, крім того, і сміх не належав людській істоті.
Валерія так заквапилася назад, що навіть не зачинила двері, що вели у підземелля. Вона дісталася своєї кімнати і засунула засув. Потім взула чоботи, підперезалась і вирішила піти в кімнату кімерійця, щоб умовити його (якщо він ще живий) утікати геть із цього диявольського міста.
Вона вже відчинила двері в коридор, коли почула у залі передсмертні стогони. Далі почувся тупіт утікаючих ніг і брязкіт зброї…
5. ДВАДЦЯТЬ ЧЕРВОНОГОЛОВИХ ЦВЯХІВ
У вартівні на поверсі Орла сиділи двоє воїнів. Їхні недбалі пози зовсім не свідчили про втрату пильності. Штурм бронзової брами міг розпочатися будь-якої миті, та протягом багатьох років жодна зі сторін не зробила такої спроби.
— Чужоземці — сильні союзники, — сказав один із воїнів. — Гадаю, що завтра Ольмек виступить на ворога.
Він говорив, як солдат на справжній великій війні. В маленькому світі Ксухотля будь-яка жменька озброєних людей вважалася армією, а порожні зали між двома фортецями — країною, яку належало завоювати.
Інший воїн задумався.
ebooksa