На чужинцеві були такі самі високі чоботи й короткі штани — тільки не шкіряні, а шовкові. Замість туніки на ньому була кольчуга з воронованої сталі, голову захищав шолом. Не лицарський шолом із султаном — його прикрашали бичачі роги. Таких речей не кують ковалі в цивілізованих країнах.
Так володар шолома й не був схожий на цивілізовану людину. Його темне, посічене шрамами обличчя з блакитними палаючими очима цілковито відповідало цим диким лісам.
Величезний меч у руці людини був у крові.
— Вилазь! — крикнув він, і вимова здалася подорожньому незнайомою. — Небезпека минула. Цей пес був сам. Вилазь!
Подорожній боязко залишив укриття й подивився на незнайомця. Порівняно з ним він відчував себе слабким і нікчемним.
Незнайомець рухався ковзаючою ходою пантери — так, не до міщан чи поселенців належав він, і навіть у цих диких краях здавався чужинцем.
Велетень пішов назад і знову розсунув віття. Подорожній зробив кілька кроків за ним і заглянув у хащі. Там лежав чоловік — кремезний, смаглявий, сильний. Його одяг складався з пов’язки на стегнах, намиста з людських зубів і масивного наплічника. За поясом убитого був короткий меч, а права рука все ще стискала важкий чорний лук. Волосся у нього було довге і кучеряве, про лице ж не можна було нічого сказати певного — це було суцільне місиво з крові й мозку. Голова була прорубана до зубів.
— Присягаюся богами, це пікт! — вигукнув хлопець.
— Тебе це дивує?
— Авжеж, у Велітріумі й у поселенців мені говорили, що ці дияволи час від часу пролазять кордон, але я ніяк не чекав побачити його в цих місцях.
— Чорна Річка всього за чотири милі на схід, — повчально сказав незнайомець. — А мені траплялося вбивати їх і всього за милю від Велітріуму. Жоден поселенець між Громовою Річкою і фортом Тускелан не може почуватися в безпеці. На слід цього пса я натрапив уранці за три милі від форту і відтоді йшов за ним. А наздогнав уже тоді, коли він цілився в тебе. Ще б мить, і в пеклі з’явився б новий мешканець. Проте я зіпсував йому постріл.
Подорожній дивився на нього широко розкритими очима: цей чоловік вислідив лісового диявола, непомітно підкрався до нього і вбив! Таке мистецтво було неймовірним навіть для Конайохари, що славилася своїми слідопитами.
— Ти з гарнізону форту? — запитав він.
— Я не служу солдатом. Платня й права у мене, як у прикордонного офіцера, та я займаюся у нетрях своєю справою. Валанн знає, що тут від мене більше користі.
Ногою він заштовхав тіло якомога глибше в кущі і пішов стежиною. Подорожній поспішив за ним.
— Звуть мене Бальт, — назвав себе він. — Я ночував у Велітріумі і досі не вирішив — чи то взяти земельний наділ, чи то піти в солдати.
— Кращі землі біля Громової Річки вже розібрали, — сказав величезний воїн. — Багато хорошої землі між струмком Скальпів, який ти вже минув, і фортом, проте досить близько до річки. Пікти перепливають через неї, щоб підпалювати й убивати, — ось як наш. І завжди ходять поодинці. Але якось вони спробують вигнати з Конайохари всіх поселенців. І, боюся, це їм вдасться. Навіть напевно. Тому що всі ці поселення — безумні витівки. На схід від Боссонського Прикордоння теж чимало доброї землі. Коли б аквилонці урізали володіння тамтешніх баронів та засіяли їх мисливські угіддя пшеницею, то не треба було б ні кордон переходити, ні з піктами зв’язуватися.
— Дивні речі для людини на службі губернатора Конайохари, — зауважив Бальт.
— Це для мене порожній звук. Я найманець і продаю свій меч тому, хто більше платить. Я зроду хліба не сіяв і сіяти не збираюся, доки існує той урожай, який пожинають мечем. Але ви, гіборійці, забралися так далеко, що далі нема куди. Ви перейшли кордон, спалили кілька сіл, вибили звідси пару племен і провели межу по Чорній Річці. Але я сумніваюся, що ви й це збережете, а не те щоб просунутися на захід. Дурний ваш король не розуміє тутешнього життя. Немає підкріплень — не вистачить і поселенців, аби відбивати численні напади з-за річки.
— Але пікти розділені на невеликі клани, — сказав Бальт. — Вони ніколи не об’єднаються. А будь-який клан ми знищимо.
ebooksa