Він з силою ляснув її по спині, і Жазміна, зрозумівши це лише як знак своєрідної пошани, не образилася. Разом з одягом вона немов сама змінилася. Нею оволоділи досі стримувані почуття й бажання, ніби, скинувщи королівський одяг, вона позбулася упереджень і умовностей.
Про те Конан не забував про небезпеку, що загрожувала їм. Що більше вони віддалялися від Забара, то менш вірогідною ставала зустріч із кшатрійськими загонами, та він все одно весь час прислухався до відгомонів, що свідчили про те, що мстиві вазули з Курума йдуть їхнім слідом.
Влаштувавши Деві в сідлі, Конан сам вихопився на коня і знову спрямував його на захід. Згорток з одягом, який дівчина дала йому, він закинув у тисячофутову прірву.
— Навіщо ти зробив це? — запитала вона. — Чому не віддав одяг дівчині?
— Вершники з Пешкаурі прочісують гори, — сказав він. — Горяни у відповідь нападатимуть на них, а ті — нищитимуть села, які їм трапляться. Вони можуть попрямувати й на захід. Якби вони знайшли дівчину в твоєму одязі, то тортурами примусили б її говорити, і вона могла б навести їх на наш слід.
— А що вона зараз робитиме? — запитала Жазміна.
— Повернеться в село і скаже, що на неї напали. Швидше за все, за нами вишлють погоню. Та спочатку вона має набрати води: якщо вона наважиться повернутися без неї, буде бита. Це дає нам запас часу. Нас ніколи не зловлять. Ще до заходу сонця ми перетнемо кордон Афгулістану.
— Тут зовсім не видно людських селищ, — зауважила Жазміна. — Навіть для Гімелії цей район надто безлюдний. Ми не зустрічали жодної прокладеної людьми дороги відтоді, як облишили тракт, на якому зустріли галзайку.
У відповідь він показав рукою на північний захід, де вона побачила вершину, оточену загостреними скелями.
— Це Імш, — сказав Конан. — Гірські племена будують свої села якнайдалі від цієї гори.
Жазміна скам’яніла.
— Імш, — прошепотіла вона. — Гора Чорних Чаклунів!
— Так говорять, — відповів він. — Я ще ніколи не наближався до неї. Ми відхилилися на північ, аби не зіткнутися з кшатрійськими воїнами, вони могли б заглибитися аж до цих місць. Уторований шлях з Курума в Афгулістан лежить південніше. Цей шлях — давній, його рідко хто використовує.
Жазміна пильно вдивлялася в далеку вершину. Тоді стиснула руки так, що нігті врізалися в долоні.
— Скільки потрібно часу, аби доїхати звідси до Імша?
— Решту дня й цілу ніч, — відповів він з посмішкою. — Хочеш туди поїхати? В ім’я Крома, там не місце для простого смертного, судячи з того, що розказують горяни.
— Чому вони не зберуться й не уб’ють демонів, котрі там оселилися? — запитала вона.
— З мечами проти чаклунства? Крім усього, чаклуни не втручаються в людські справи, хіба що хтось їм вставляє палиці в колеса. Я ніколи не бачив жодного з них, хоча розмовляв з людьми, які присягалися, що їх зустрічали. Говорили, що під час сходу чи заходу сонця бачили серед скель жителів Імша — високих мовчазних чоловіків у чорних тогах.
— А ти? Побоявся б на них напасти?
— Я? — думка про це видалася йому несподіваною. — Ну, якщо б вони мені перейшли дорогу, то сталося б так: або я, або вони. Хоча в мене поки що немає причин для сварки з ними. Я прибув у гори, щоб зібрати людей, а не для того, щоб воювати з чаклунами.
ebooksa