Конан, варвар із Кімерії

Він дійшов до першого повороту, зник із виду і — зупинився, як упав, і розкрив рота від здивування. Йому не вірилося, щоб комусь із чужинців удалося не поміченим соколиноокими спостерігачами на вершинах проникнути в долину Курум, та все ж на низькому виступі скелі біля дороги сидів незнайомий чоловік у тозі з верблюжої шерсті й зеленому тюрбані.

Вазул відкрив був рота, щоб крикнути, а його рука схопилася за руків’я ножа. Та саме тоді, як його очі зустрілися з очима чужинця, крик завмер йому в горлі, а рука безсило опустилася. Він стояв нерухомо, немов статуя, вдивляючись у далечінь осклілим, відсутнім поглядом!

Якусь мить вони стояли нерухомо, потім чоловік у зеленому тюрбані накреслив пальцем на камені якийсь таємний знак. Вазул не помітив, щоб незнайомець щось поклав поряд із символом, але зненацька на скелі щось заблищало — з’явилася кругла блискуча куля, схожа на шліфоване вугілля. Чоловік у тюрбані підняв її й кинув вазулу, який несвідомо її схопив.

— Віднеси це Ярові Афзалу, — сказав незнайомець.

Вазульський воїн слухняно розвернувся і попрямував дорогою назад, тримаючи у витягнутій руці чорну кулю. Над краєм виступу з’явилася голова дівчини, яка зі здивуванням і острахом, якого ще вчора не відчувала, дивилася на нього.

— Навіщо ти це зробив? — запитала вона. Хемса ласкаво погладив її чорне волосся.

— Ти, певне, усе ще приголомшена їздою на повітряному коні, якщо сумніваєшся в моїй мудрості? — розсміявся він. — Поки живий Яр Афзал, Конан у безпеці серед вазулів, їх багато, і ножі їхні гострі. Я задумав дещо розумніше, аніж просто вбити кімерійця і забрати у вазулів дівчину. Не треба бути чарівником, аби відгадати, що зроблять вазульські воїни з Конаном, коли ця моя жертва подасть вождю Курума кулю Езуда.

Тим часом Яр Афзал, стоячи перед своїм будинком, перервав тираду на півслові, бо зі здивуванням і незадоволенням побачив, що чоловік, якого він послав обійти пости, пробивається до нього крізь натовп.

— Я ж наказав тобі обійти пости! — заричав вождь. — Ти не міг цього зробити так швидко!

Воїн не відповідав, він стояв нерухомо, незрячими очима дивлячись на вождя, і міцно стискав у простягнутій руці чорну кулю. Конан, поглянувши через плече Яра Афзал а, шепнув щось і хотів схопити вождя за руку, але, перш ніж він устиг це зробити, вазул у гніві вдарив воїна кулаком, поваливши його на землю, як осла. Чорна куля випала з руки воїна й покотилася під ноги Яру Афзалу, який тільки тепер помітив її, нахилився й підняв з землі. Решта воїнів, здивовано поглядаючи на товариша, побачила, як їхній вождь нахиляється, але не помітили, що він підняв.

Яр Афзал випростався, поглянув на кулю і хотів запхати її за пояс.

— Віднесіть цього бовдура в дім, — наказав він. — Він схожий на людину, що наїлася лотоса. Дивився на мене таким порожнім поглядом. Я… А-а-у-у!

У правій долоні вождь раптом відчув якесь дивне тріпотіння. Він замовк, і стояв, і дивився просто перед собою, бо в долоні він відчував… дивне ворушіння: щось там мінялося, рухалося, жило. Його пальці більше не стискали гладеньку, блискучу кулю. Він боявся поглянути туди, його язик присох до гортані, а долоня не хотіла розкриватися. Здивовані воїни раптом побачили, що очі Яра Афзала страшенно розширилися, а кров відринула з лиця. Несподівано з його губ, схованих у густій рудій бороді, зірвався жахливий крик болю, вождь захитався і звалився, ніби вражений громом, випростовуючи перед собою праву руку. Він упав обличчям до землі, а між його розтиснутих пальців виповзав павук — жахлива чорна істота з волохатими кінцівками і тулубом, блискучим, як шліфоване вугілля. Чоловіки заревли і відсахнулися від нього. Павук скористався панікою, доповз до тріщини в скелі й зник.

Воїни здивовано перезирнулися. Раптом серед шуму незрозуміло звідки почувся гучний, владний голос. Пізніше кожний із присутніх чоловіків, що залишилися живі, твердили, що це кричав не він, а тільки слова ці чули всі.

— Яр Афзал мертвий! Смерть чужинцю!

Цей заклик згуртував горян. Сумніви, недовір’я й страх розчинилися в приливі непогамованої жаги крові. Під небеса злетів розлючений крик, коли всі вазули підтримали цей заклик. З палаючими від ненависті очима вони кинулися вперед, хляпаючи полами плащів і піднімаючи ножі для удару.

Конан відреагував так само швидко. Миттю він опинився біля дверей будинку. Але горяни були надто близько, і уже на порозі він був вимушений обернутися і відбити удар півметрового ножа. Проломив нападникові голову, ухилився від удару іншого ножа, розпоров черево його власнику, лівою рукою повалив на землю нового супротивника, а ножем, якого тримав у правій руці, убив ще одного — і щосили вдарив спиною в зачинені двері. Пущений у нього ніж відколов від одвірка тріску просто над його вухом, але двері під вагою його тіла поступилися, і кімерієць задом улетів у будинок. Тієї ж миті бородатий горянин, що саме замахнувся для удару, втратив рівновагу і розтягнувся на повний зріст на порозі. Конан нахилився, схопив його за одяг і, вкинувши того в глибину кімнати, штовхнув двері назустріч наступаючим. Пролунав хрускіт поламаних кісток, а наступної миті Конан засував запори. Він поспішно обернувся, аби відбити напад чоловіка, який уже схопився з підлоги і як скажений кинувся на нього.

Жазміна забилася в куток, із жахом дивлячись на людей, які, б’ючись то влітали до кімнати, то викочувалися звідти, інколи майже падаючи на неї. Кімнату наповнив скрегіт і блиск сталі, а зовні натовп нападаючих вив, як зграя вовків, ударяючи кинджалами в бронзові двері, кидаючи в них каміння. Хтось притягнув колоду, і двері затремтіли під важкими ударами.

Дівчина затулила вуха руками, дивлячись на все нестямними очима. Боротьба не на життя, а на смерть, що точилася в будинку, нелюдське виття зовні приводили її в напівбожевільний стан. Жеребець іржав і бив підковами об стіни своєї загородки. Раптом він обернувся і ударив копитами межі ґрат саме тоді, коли горянин, відскочивши назад під час убивчої атаки кімерійця, діткнувся спиною перегородки. Хребет вазула тріснув у трьох місцях, як суха гілка, і воїн упав на Конана, збивши його, так що обидва звалилися на глиняну підлогу.

Жазміна скрикнула й стрибнула вперед. Усе трапилось, так швидко, що їй здалося, ніби обидва вони вже мертві. Вона була поряд із воїнами саме тоді, коли Конан відштовхнув труп і почав підійматися, і схопила його за плече, тремтячи як у лихоманці: