Навколо пролунали вигуки, і Жазміна щільніше припала до отвору, почувши ім’я чоловіка, котрий давно викликав її підозри.
— Куди він подався? — запитав Яр Афзал.
— Дагозанець не знав. Із ним триста іракзаїв із рівнинних сіл. Вони десь у горах.
— Іракзаї — це шакали, які збирають залишки левового бенкету, — пробурмотів Яр Афзал. — Кидаються на гроші, які Керім Шах жменями розкидає серед прикордонних племен, купуючи людей, як коней. Не люблю його, хоч він і наш родич з Іраністану.
— Ні, — сказав Конан. — Я знаю його давно. Це гірканець, шпигун Ездигерда. Коли я його спіймаю, то повішу його шкуру на тамариску.
— А кшатрії! — вигукнув один із сидячих воїнів. — Ми що, маємо сидіти по домівках і чекати, поки нас звідси викурять? Зрештою вони дізнаються, в якому селі тримають дівчину. Забарці нас не поважають, вони допоможуть кшатріям.
— Хай спробують з’явитися, — буркнув Яр Афзал. — Ми втримаємо ущелину від кінноти.
Один із присутніх схопився на ноги і погрозив Конану кулаком.
— Ми маємо ризикувати, а всі плоди збере він! — заволав чоловік. — Ми за нього мусимо битися?
Конан звівся над ним і, схилившись, подивився просто в заросле обличчя. Кинджала він не витягував, та ліву руку тримав на піхвах, оголивши рукоятку кинджала, даючи зрозуміти свої наміри.
— Я нікого не прошу битися за мене, — відповів спокійно. — Вийми зброю, якщо ти відважний, паршивий псюко!
Вазул відскочив, пирхнувши, мов кіт.
— Спробуй доторкнутися до мене, і ці п’ятдесят чоловіків розірвуть тебе на шматки! — закричав він.
— Що?! — вигукнув Яр Афзал, багряніючи від гніву, наїживши вуса і виставивши уперед живота. — Хіба ти вождь Курума? Виходить, вазули підкоряються наказам якогось виродка, а не Яра Афзала?
Воїн зіщулився, а непереможний вождь підскочив до нього, схопив за горло і почав душити, поки обличчя жертви не стало синьо-фіолетовим. Потім у люті шпурнув його об землю і став над ним із шаблюкою в руці,
— Хтось має ще якісь сумніви? — заричав він і обвів усіх войовничим поглядом, а його одноплеменці похмуро втупилися в землю.
Яр Афзал презирливо крякнув і вкинув зброю в піхви жестом, повним презирства. Потім люто штовхнув лежачого на землі підбурювача, аби почути від нього крики болю.
— Обійдеш пости на скелях і дізнаєшся, чи не помітили вони чого, — наказав він. Чоловік подався виконувати наказ, трусячись від страху і скрегочучи зубами від злості.
Яр Афзал видерся на камінь, щось бурмочучи собі під носа. Конан стояв біля нього, широко розставивши ноги, заклавши пальці за пояс, примруженими очима дивлячись на воїнів, що з’юрмилися навколо. Вони похмуро дивилися на нього, не насмілюючись більше провокувати гнів Яра Афзала, але ненавидячи чужинця так, як це можуть тільки горяни.
Чоловік обігнув ряд хатин, під’юджуваний злими зауваженнями і сміхом жінок, які були свідками його поразки, потім швидко пішов угору дорогою, що звивалася між валунів і скель.
ebooksa