— А хіба жінка буває справедливою, коли вона кохає? — запитала Леонсія, визнаючи тим самим цю найбільшу на світі істину. — Для чоловіків, можливо, головне — це правила честі, що вони самі ж їх і вигадали, а для жінок головне — веління їхнього люблячого серця; я сама, як жінка, мушу в цьому зізнатися.
— Можливо, це й слушно. Честь, як математика, має свої логічні закони. А для жінок не існує ніяких моральних правил, а тільки…
— Тільки гумор, — закінчила за нього Леонсія.
Генрі і Королева покликали їх до себе, в такий спосіб поклавши край їхній бесіді. Френк із Леонсією поспішили приєднатися до них, і всі разом почали розглядати величезне павутиння.
— Чи бачили ви колись таке дивне павутиння? — вигукнула Леонсія.
— Цікаво було б глянути на чудовисько, що виткало її, — зауважив Генрі.
— Краще вже дивитися на нього, аніж бути таким, як він, — сказав Френк.
— Наше щастя, що нам не треба йти туди, — сказала Королева.
Усі запитливо подивилися на неї.
— Ось наша дорога, — показала вона рукою на потік. — Мені це добре відомо. Я часто бачила його в Свічаді Світу. Коли моя мати вмерла і була похована у вирі, я стежила в Свічаді Світу за її тілом і бачила, як воно допливло до цього місця, і потік поніс його далі.
— Але це ж було мертве тіло, — швидко заперечила Леонсія. Суперництво між ними негайно спалахнуло з новою силою.
— Один із моїх списників, вродливий юнак, — спокійно продовжувала Королева, — насмілився — на жаль! — подивитися на мене очима коханця. Він був вкинутий живим у вир. Я теж стежила за ним у Свічаді Світу. Він доплив до цього місця і виліз з води. Я бачила, як він проліз під павутину он туди, до світла, і відразу ж кинувся назад, прямо в потік.
— Ще один мрець, — похмуро промовив Генрі.
— Ні, я продовжувала стежити за ним у Свічаді, хоча певний час навкруги була суцільна пітьма і нічого не було видно, та нарешті він опинився на поверхні великої ріки, освітленої яскравим сонцем, підплив до берега, — я добре пам’ятаю, що це був лівий берег, — виліз з води і сховався серед великих дерев, які не ростуть у Долині Загублених Душ.
Але, як і Тореса, їх усіх жахала думка, що треба кинутися в цю темну ріку, яка ховалася під скелею. Проте Королева наполягала на своєму.
— Ви бачите ці кістки тварин і людей, що побоялись ріки і хотіли вибратися на світло іншим шляхом? Це були живі істоти, зрозумійте! і ось що від них залишилося! А незабаром і цього не буде.
— І все ж, — сказав Френк, — мені раптом так захотілося подивитися на сонце! Побудьте всі тут, поки я піду розвідаю.
Витягши свій револьвер, якому нітрохи не зашкодила вода, тому що кулі в ньому були водонепроникні, він проповз в отвір між нижніми нитками павутини. Як тільки він зник із поля зору, Леонсія, Королева і Генрі почули постріли. І майже відразу знову з’явився Френк; він задкував, відстрілюючись, а на нього наступав творець павутини — гігантський павук, від однієї його волохатої лапи до другої було не менше двох ярдів. Одягнений у панцир тулуб, від якого в боки розходилися лапи, був завбільшки з кошик для паперів. Зрешечений кулями Френка, він усе ще боровся зі смертю. Падаючи, він вдарився об плечі і спину Френка, відскочив, продовжуючи безпомічно махати в повітрі волохатими лапами, і звалився у вируючу воду. Чотири пари очей стежили за тим, як потік домчав його до скелі й затяг під неї.
— Де один, там має бути й другий, — зауважив Генрі, недовірливо поглядаючи на отвір, звідки лилося денне світло.
— Тут єдиний вихід, — сказала Королева, показуючи на ріку. — Ходімо, мій коханий. Разом ми прорвемося крізь пітьму до вільного світу. Пам’ятай: я ніколи не бачила його і незабаром завдяки тобі побачу вперше.