Серця трьох

— Леонсіє, — сказав він, — якщо я стану вашим чоловіком, я, можливо, дещо зможу зробити для Генрі. Мені навіть, можливо, пощастить врятувати йому життя, якщо він погодиться негайно залишити Панаму.

— Ах ти, іспанський собако! — прохрипів Генрі, марно намагаючись визволити зв’язані за спиною руки.

— Сам ти американський пес! — крикнув Торес і навідліг ударив Генрі в обличчя.

Тієї ж миті Генрі підняв йогу і так двигнув Тореса в бік, що той не встояв і відлетів до Френка; Френк, у свою чергу, не забарився і як слід штовхонув його в другий бік. Так вони кидали Тореса один одному, наче футболісти м’яча, поки жандарми, нарешті, не схопили їх і, користуючись їхньою безпорадністю, заходилися бити. Торес не тільки заохочував жандармів вигуками, а й сам витяг ножа; справа, безумовно, скінчилося б кривавою трагедією, як це нерідко трапляється, коли скипить ображена латиноамериканська кров, якби несподівано не з’явилося десятка зо два озброєних вершників, котрі поклали цьому край. Одні з цих таємничих незнайомців були одягнені в парусинові сорочки і штани, інші — у довгі полотняні ряси з відлогами.

Жандарми і плантатори відсахнулися, хрестячись і бурмочучи:

— Сліпий Розбійник!

— Суворий суддя!

— Це його люди!

— Ми загинули!

Тільки змучений пеон метнувся вперед і упав на закривавлені коліна перед людиною із суворим лицем, котра, очевидно, очолювала людей Сліпого Розбійника. З вуст пеона полилися голосні скарги і благання про справедливість.

— А чи знаєш ти, про яку справедливість просиш? — гортанним голосом запитав його проводир загону.

— Так, про Сувору Справедливість, — відповів пеон. — Я знаю, що це означає і чому звертаюся до неї, і все-таки звертаюся, бо шукаю справедливості, і справа моя — справедлива.

— Я теж вимагаю Суворої Справедливості! — вигукнула Леонсія, поблискуючи очима. І тихо додала, звертаючись до Френка і Генрі: — Яка б вона не була.

— Навряд чи це буде гірше того, що ми можемо очікувати від Тореса і начальника поліції, — пошепки відповів їй Генрі і, сміливо виступивши вперед, звернувся до проводиря загону: — Я теж вимагаю Суворої Справедливості.

Ватажок кивнув. — І я теж, — спочатку пошепки, а потім голосно заявив Френк.

Жандармам, очевидно, було все одно, а плантатори дали зрозуміти, що готові скоритися будь-якому вироку, який винесе Сліпий Розбійник. Запротестував тільки начальник поліції.

— Мабуть, ви не знаєте, хто я? — чванливо запитав він. — Я — Мар’яно Веркара-і-Іхос, представник давнього іменитого роду, усе життя обіймаю високі посади. Я — начальник поліції Сан-Антоніо, найближчий друг губернатора, довірена особа уряду Панами. Я сам закон. І взагалі, у нашій країні існує тільки один закон і одна справедливість — для всієї Панами і для Кордильєр теж. Я протестую проти цього закону, що ви тут установили в себе в горах і називаєте Суворою Справедливістю. Я пошлю солдатів заарештувати вашого Сліпого Розбійника і запроторю його в Сан-Хуан, щоб мишоїди розтягли там його тіло.

— Я б радив вам не забувати, — глумливо попередив Торес розлюченого начальника поліції, що ви не в Сан-Антоніо, а в нетрях Юкатана. І у вас тут немає ніякої армії.

— Ось ці двоє — чи образили вони когось із тих, хто волає зараз до Суворої Справедливості? — різко запитав ватажок.