— Заради Бога, Френку, будьте обережні!
Зупинившись на вершині трикутника, Френк оглянув одне й друге око. Потім мисливським ножем почав колупати праве око.
— Коли б старий джентльмен був тут, він би знепритомнів од такого святотатства, — зауважив Генрі.
— Ти виграв десять центів! — крикнув Френк, кидаючи в протягнену руку Генрі видовбаний шматочок ока.
Це був перламутр — зовсім плаский, уламок мозаїки, якою було викладено око.
— Диму без вогню не буває, — сказав Генрі. — Недарма вибрали майя це дике місце і вправили в скелю очі Чіа.
— Мабуть, ми зробили помилку, залишивши там старого джентльмена з його священними вузликами, — сказав Френк. — Вузлики б усе пояснили нам і підказали, що робити далі.
— Де є око, там має бути й ніс, — додала Леонсія.
— Ось же він! — вигукнув Френк. — Господи, адже я по ньому лазив. Ми занадто близько стоїмо, на нього треба дивитися здаля. За сотню ярдів це, напевно, має вигляд гігантського обличчя.
Леонсія ступила до скелі і поворушила йогою купу гнилого листя і гілок, занесених сюди, очевидно, тропічними вітрами.
— У такому разі і рот має бути, де йому призначено, під носом, — сказала вона серйозно.
За мить Генрі і Френк ногами розкидали купу і знайшли отвір у скелі — правда, занадто маленький, аби в нього могла пролізти людина. Недавній обвал, вочевидь, частково засипав його. Відкотивши убік кілька каменів і просунувши в отвір голову і плечі, Френк посвітив запаленим сірником.
— Стережіться гадюк, — попередила його Леонсія.
Френк буркнув щось на знак вдячності і повідомив:
— Штучна печера. Вона видовбана в скелі, і досить уміло, наскільки я розуміюся на цьому. А чорт! — Останнє стосувалося сірника, що обпік йому пальці. — Та тут не потрібно ніяких сірників! — з подивом вигукнув вій. — Це печера з природним освітленням… світло проникає звідкись зверху… справжнє денне світло. Ну й молодці ж були ці давні майя! Не здивуюся, якщо ми знайдемо тут ліфт, гарячу і холодну воду, парове опалення і швейцара. Отже, прощавайте!
Френк проліз в отвір і зник у глибині. Незабаром із печери долинув його голос:
— Ходіть-но сюди! Тут чудово!
— А ви ще не хотіли брати мене із собою! — докірливо сказала Леонсія, ступивши на рівну підлогу печери; у таємничому сутінковому світлі, що проникало сюди, усе було досить добре видно. — Спершу я допомогла вам знайти очі, потім — рот. Якби не я, ви зараз швидше за все обгинали б скелю і йшли, віддаляючись від мети.
— Але тут порожньо! — додала вона.
— Цілком зрозуміло, — сказав Генрі. — Адже це лише передпокій! Не такі вже й дурні були ці майя, щоби ховати тут скарб, на який так затято полювали конкістадори. Я готовий закластися, що ми й тепер не ближче до нього, ніж були в Сан-Антоніо.