— І ще він сказав, — докинув Френк, — що жоден з них не повернувся.
Генрі помітив череп і підняв його; раптом він скрикнув і черкнув сірника. Тепер і його супутники побачили знахідку. Череп був не тільки розбитий ударом меча чи мачете — на потилиці виднілася дірочка, котра свідчила про те, що він був пробитий кулею. Генрі трусонув череп — щось застукотіло усередині; трусонув його знову — і з черепа випала сплющена куля. Френк уважно оглянув її.
— Із сідельного пістолета, — сказав він. — Порох був, очевидно, поганий або підмочений: стріляли напевно впритул — тут і не можна інакше, — і все ж куля не пройшла наскрізь. А череп цей, безперечно, належав індіанцю.
Ще один поворот праворуч — і вони ввійшли в невелику, добре освітлену печеру. З отвору, розташованого досить високо і заґратованого подовжніми кам’яними брусами з фут завтовшки і майже такої ж ширини, у печеру проникало тьмяне денне світло. Уся підлога була засіяна білими людськими кістками. Судячи з черепів, це були європейці. Поміж них валялися рушниці, пістолі, ножі, а подекуди й мачете.
— Вони майже дісталися до схованки, — зауважив Френк, — а тут, очевидно, побилися, ділячи шкуру ще не вбитого ведмедя. Шкода, що з нами немає старого індіанця і він не може побачити, що сталося з його батьком.
— А раптом хтось залишився живим і втік зі скарбом? — висловив припущення Генрі. Але, оглянувши печеру, сам же і відповів: — Хоча ні, не може бути. Ви тільки погляньте на ці коштовні камені в очах ідола! Адже це рубіни, коли я хоч трохи на цьому розуміюся.
Френк і Леонсія простежили за його поглядом і побачили величезну кам’яну статую жінки, яка з розкритим ротом сиділа, підібгавши ноги, і дивилася на них червоними очима. Рот у неї був надміру великий, через що все обличчя здавалося потворним. Поруч із нею височів ще потворніший і огидніший ідол-чоловік, виліплений, щоправда, в дещо героїчному стилі. Одне вухо ідола було звичайного розміру, а друге — таке ж потворне, як рот богині.
— Ця красуня, вочевидь, і є сама Чіа, — посміхнувся Генрі. — А хто ж її капловухий кавалер із зеленими очима?
— Їй-право, не знаю! — розреготався Френк. — Але знаю, що замість очей у капловухого джентльмена найбільші смарагди, які я будь-коли бачив наяву чи уві сні. Кожний з них такий великий, що тут не каратами пахне. Якщо це не склянки, то такі камені можна побачити хіба що в коропах царів.
— Але два смарагди і два рубіни, нехай навіть найбільші, — це, звичайно, не всі скарби майя, — зауважив Генрі. — Ми переступили поріг скарбниці, тільки в нас немає ключа до її скриньок…
— А ось старий майя, що залишився на співучих пісках, напевно, знайшов би його на вузликах того священного грона, — сказала Леонсія. — Тут, окрім цих двох ідолів і кісток на землі, нічого немає.
З цими словами вона підійшла до статуї чоловіка і взялася розглядати його величезне вухо.
— Не знаю, як щодо ключа, — мовила вона, — але замкова щілина тут є… — І вона показала на отвір пальцем.
І справді, на тім місці, де звичайно буває вушна раковина, вухо складалося із суцільного каменю, у ньому був лише маленький отвір, який нагадував замкову щілину. Марно Леонсія, Френк і Генрі ходили по печері, вистукуючи її стіни й діл, у пошуках майстерно прихованих проходів або замаскованих шляхів до сховища.
— Кістки мешканців tierra caliente, два ідоли, два величезні смарагди, два таких же рубіни і ми самі — це все, що тут є, — дійшов висновку Френк. — Нам залишається тільки ось що: по-перше, піти назад, привести сюди Рікардо разом з мулами й біля входу до печери стати табором, а по-друге, доставити сюди старого джентльмена з його священними вузликами, навіть якщо нам доведеться нести його.
— Ти зажди тут з Леонсією, а я повернуся і приведу їх, — запропонував Генрі, після того як вони, пройшовши довгими коридорами і минувши шеренги мерців, вийшли нарешті з печери на яскраве сонячне світло.
А в цей час на співучих пісках пеон і його батько продовжували стояти навколішках у колі, накресленому старим. Ішов сильний тропічний дощ, і пеон весь тремтів від холоду, а старий продовжував молитися, не задумуючись над тим, чи витримає його тлінне тіло такий дощ і такий вітер. Саме тому, що пеону було тривожно і моторошно, він і помітив те, що вислизнуло від уваги його батька. Спочатку він побачив Альвареса Тореса і Хосе Манчено, що вийшли з джунглів і крадькома пробиралися через піски. А потім побачив диво. Воно полягало в тому, що Торес і Манчено спокійно йшли по піску — і пісок мовчав. Коли вони зникли, пеон боязко доторкнувся пальцем до піску, але ніяких моторошних звуків не виникло. Він тикнув пальцем глибше, але було тихо; так само було тихо, навіть коли він став бити по піску всією долонею: злива позбавила пісок голосу.
Пеон розштовхав батька і змусив його відірватися від своїх молитов:
— Пісок більше не кричить. Він німий, як могила. Я бачив, як ворог багатого грінго пройшов по піску. Але ж він надто грішна людина, цей Альварес Торес, і все-таки пісок мовчав. Пісок помер. У нього немає більше голосу. А там, де можуть йти грішники, ми з тобою, батьку, теж можемо пройти.
Старий індіанець тремтячим вказівним пальцем заходився креслити в колі кабалістичні знаки — пісок не видавав жодного звуку; він мовчав, навіть коли старий спробував креслити і за межами кола. Пісок відволожився, а піски можуть співати, лише коли їх прогріє сонце. Пальці старого забігали по вузликах священного грона.