— Не одна людина пішла цим шляхом, — задумливо сказала вона. — І жоден з них не повернувся. Моя мати теж пішла цією дорогою: її кинули у вир, коли вона вмерла. Я була тоді ще зовсім дитиною. — Раптом вона отямилась: — А тепер, людино в шоломі, іди! Перекажи, що бачив, своєму пану, я хочу сказати: твоєму другу. Розкажи йому, яке в мене придане. І коли він хоч наполовину любить ці камінчики, так як ти, то хай руки його швидше обіймуть мене. А я залишуся тут і помрію, поки він прийде. Я можу без кінця милуватися виром.
Отримавши наказ залишити Королеву, Торес увійшов у спальню, але відразу навшпиньках повернувся до дверей. Він побачив, що Королева опустилася на поміст і, підперши голову рукою, пильно задивилася у вир. Тоді Торес майнув до скрині, підняв віко, схопив повну пригорщу каменів і сховав їх у кишеню. Але перш ніж він устиг знову занурити руку в скриню, за спиною його почувся ущипливий сміх Королеви.
Страх і лють спонукали його кинутися на неї. Вона вискочила на галерею — Торес за нею, але в ту мить, коли, здавалося, він готовий був схопити її, вона раптом витягла кинджал.
— Злодій, — спокійно сказала вона. — Безсовісний злодій. А доля всіх злодіїв у нашій долині — смерть. Я зараз покличу своїх списоносців і звелю вкинути тебе у вир.
Такий несподіваний поворот подій додав Торесу спритності. Глянувши у вир, він перелякано скрикнув, ніби побачив там щось жахливе, упав на одне коліно і закрив руками скривлене зі страху обличчя. Королева повернула голову, щоб подивитися, що його так налякало. На це й чекав Торес. Він, наче тиф, стрибнув на неї, схопив за руки і вирвав кинджал.
Витираючи з лиця піт, він переривчасто дихав, ще не прийшовши до тями. А Королева зацікавлено і сміливо дивилася на нього.
— Ти нечиста сила, — люто просичав він, усе ще тремтячи, — відьма, що не цурається ні пітьми, ні чортовиння! Проте ти жінка, породжена жінкою, а отже, смертна. Тому я надаю тобі право вибору: або ти будеш кинута у вир і загинеш, або…
— Або що? — перепитала вона.
— Або… — Він помовчав, облизав пересохлі губи і випалив: — Ні! Клянуся Божого Матір’ю, я не боюся! Або ти одружишся зі мною сьогодні ж! Вибирай!
— Ти хочеш одружитися зі мною задля мене чи заради скарбів?
— Заради скарбів, — зухвало зізнався він.
— Але в Книзі Життя написано, що я поберуся з Френком, — заперечила вона.
— Ну то й що? Ми перепишемо цю сторінку!
— Хіба ж це можливо? — розсміялася вона.
— Тоді я доведу, що ти смертна, і кину тебе у вир, як ти кинула квіти.
Цієї миті Торес був безстрашний, бо давнє міцне вино розпалювало його кров і. мозок, а ще він вважав себе господарем становища. До того ж, як справжній латиноамериканець, він не міг не насолоджуватися такою сценою, де в нього була можливість похизуватися і дати волю своєму красномовству.
Проте він здригнувся, почувши легкий свист Королеви, — так латиноамериканці звичайно кличуть слуг. Він підозріло подивився на Королеву, потім на двері в спальню і знову на неї.
На порозі, немов примара — Торес спіймав краєчком ока, — з’явився величезний білий пес. Від переляку Торес мимоволі позадкував. Але нога його не знайшла точки опори, і, не втримавшись, він полетів униз головою у вир. Торес розпачливо закричав і вже з води побачив, що пес стрибнув слідом за ним.
Хоча Торес і добре плавав, у вирі він відчув себе безпомічною соломинкою, а Та, Що Мріє, перегнувшись через поруччя, ніби зачарована, дивилась, як і Тореса, і собаку втягло у вир, з якого немає вороття.
РОЗДІЛ XX