РОЗДІЛ XXI
Дві думки промайнули в Торесовій голові, коли він відчув, що вир засмоктує його. Перша — про величезного білого собаку, що стрибнув слідом за ним, а друга — про те, що Свічадо Світу збрехало. Торес не сумнівався, що йому настав кінець, проте Свічадо Світу, куди він краєчком ока зазирнув, віщувало йому смерть не у водній безодні.
Він був добрим плавцем, а тому, почуваючи, що вода стрімко засмоктує його, боявся лише одного: аби не розбити собі голову об кам’яні стіни чи склепіння підземного тунелю, яким його несла бистрина. Але йому щастило, бо він жодного разу навіть не торкнувся їх. Іноді він почував, як течія виштовхує його нагору: отже, поруч стіна або виступ; тоді він поринав, зіщулившись, ніби морська черепаха, що втягує голову з появою акул. Але минала мить, і Торес знову помічав, що течія слабшає. Тоді він висував голову і набирав у легені свіжого повітря. Торес уже не плив, а лише намагався триматися на поверхні і роздумував про те, що ж сталося із собакою і які нові пригоди готує йому ця підземна річка.
Незабаром Торес побачив перед собою тьмяне, але, без сумніву, денне світло. Поступово ставало дедалі світліше. Торес обернув голову і побачив те, що змусило його поплисти щосили. А побачив він собаку, що плив, високо задерши морду й вискаливши свої страшні зуби. У тім місці, де звідкись згори падало світло, Торес помітив виступ скелі і видерся на нього. Насамперед він засунув руку до кишені, щоб перевірити, чи вціліли коштовності, які украв у Королеви. Але голосний гавкіт, що лунав у підземеллі, нагадав Торесу про гострі ікла його переслідувача, і замість самоцвітів він поспішно витяг кинджал Королеви.
І знову ним опанували сумніви. Чи убити цього страшного пса, поки він ще у воді, чи видертися вище, туди, звідки падає світло, і сподіватися, що потік понесе собаку далі? Він зупинився на другому рішенні і поспішно став вибиратися нагору вузьким виступом. Але собака вискочив з води і майнув слідом за ним так прудко, як тільки можуть чотириногі, і швидко наздогнав його. Торес виліз на маленький виступ, зігнувся і заніс кинджал, готуючись устромити його в собаку, якщо той стрибне на нього.
Але собака не плигнув. Широко розкривши пащу, вищиривши зуби, він присів на задні лани і подав йому передню, ніби хотів привітатися. Торес узяв цю лапу і потис її з величезним полегшенням. Засміявшись нервовим, істеричним сміхом, він продовжував трясти цю лапу, а собака, висолопивши язика, дивився на нього своїми добрими очима і неначе й собі сміявся.
Просуваючись далі уздовж прискалка в супроводі собаки, що вдоволено повз за ним і час. від часу обнюхував його йоги, Торес незабаром з’ясував, що вузький прискалок, піднявшись трохи вгору, знову спускається до води. І враз Торес зробив два відкриття: перше змусило його здригнутися і зупинитися, а від другого серце виповнила надія. Першим — була підземна ріка. Вона налітала на кам’яну стіну й, пінячись, кидалася кудись під скелю. Сплески хвиль свідчили про швидкоплинність ріки. Другим — був отвір у стіні, крізь який пробивалося денне світло. Отвір мав футів п’ятнадцять у діаметрі і був заплетений павутиною, такою дивовижною, яку не могла вигадати навіть найбожевільніша людина. Ще лиховіснішими здавалися кістки, що валялися навкруги. Сріблясті нитки павутини були завтовшки з олівець. Торес здригнувся, доторкнувшись до однієї з них! Нитка прилипла до його пальців, немов клей, і лише з великим зусиллям, трясучи все павутиння, йому вдалося визволити руку. Він спробував витерти липку масу, що пристала до шкіри, об свій одяг і об собачу шерсть.
Дві нижні нитки величезної павутини досить далеко були одна від одної. Отже, між ними можна було пролізти і вибратися назовні; але перш ніж сунутися туди самому, обеежний Торес вирішив пустити вперед собаку. Білий вовкодав поповз і незабаром зник. Торес уже збирався полізти за ним, як раптом собака повернувся. Він мчав з такою швидкістю і був чимоь так наляканий, що наскочив на нього, і обидва упали. Людині вдалося врятуватися, учепившись руками за камені, а його чотириногий супутник шубовснув у бурхливий потік. Торес спробував врятувати пса, але того вже затягло під скелю.
Довго вагався Торес. Страшно було подумати про те, щоб знову кинутися в підземну річку. А над ним, здавалося, був відкритий шлях до денного світла — і все в Торесі поривалося туди, як бджола або квітка тягнеться до сонця. Але що ж таке побачив там собака, що змусило його так поспішно втекти? Поринувши у роздуми, Торес не відразу помітив, що його рука спирається на щось кругле. Він підняв цей предмет і побачив безокий та безносий людський череп. Переляканими очима Торес оглянув простір, вистелений, ніби килимом, людськими кістками, — він виразно упізнав ребра й хребти тих, що колись були людьми. Це видовище схилило його податися до води. Але, глянувши, як вона, пінячись, кидається під скелю, він відсахнувся.
Витягши кинджал Королеви, Торес з великою обережністю проповз між двома нижніми нитками павутини і побачив те, що бачив і собака. У паніці він відскочив назад, зірвався у воду і, ледве встиг набрати в легені повітря, як був утягнений виром у кромішню пітьму під скелею.
Тим часом у будинку Королеви на березі озера з не меншою швидкістю розвивалися не менш значні події. Гості і молоді щойно повернулися після церемонії у Великому Домі і розсаджувалися за столом до весільного бенкету, як раптом крізь щілину в бамбуковій стіні влетіла стріла і, просвистівши між Королевою і Френком, з такою силою встромилася в протилежну стіну, що оперений кінець її все ще продовжував тремтіти. Генрі і Френк підбігли до вікон, що виходили на вузенький місток, і переконалися в небезпеці. Перед очима у них списник Королеви, що охороняв підступ до містка, кинувся втікати до будинку і на середині містка упав у воду, підтятий стрілою, що продовжувала тремтіти в нього в спині, зовсім як та, що вдарилася в стіну кімнати. За містком, на березі, юрмилися всі чоловіки Долини Загублених Душ на чолі з жерцем, посилаючи на будинок хмару оперених стріл. За нападниками стояли жінки й діти.
Другий списник королеви, хитаючись, вбіг до кімнати. Він зупинився, широко розставивши ноги, щоб не упасти, очі його вилазили з орбіт, а губи беззвучно ворушилися — він марно силкувався щось сказати, ноги його підкосилися, і він упав ниць: у спині його, мов голки дикобраза, стирчали стріли. Генрі підскочив до дверей, що виходили на місток, і, стріляючи з пістолета, розчистив вихід від Загублених Душ, які низкою просувалися вузьким містком і тепер падали один за одним, скошені вогнем його пістолета.
Облога легкої будівлі тривала недовго. Хоча Френк під прикриттям револьвера Генрі і зумів знищити місток, обложені були неспроможні загасити вогонь на даху, що зайнявся у двадцятьох місцях від палаючих стріл, випущених нападниками за командою жерця.
— Є тільки один шлях до порятунку, — задихаючись, вимовила Королева. Вона стояла на галереї, що нависла над озером, і, стиснувши руку Френка, здавалося, готова була кинутися в його обійми і шукати в нього захисту. — І він виведе насу широкий світ. — Вона показала на пінистий вир. — Ніхто ніколи не повертався звідти. У Свічаді Світу я бачила, як мерці пливли цим шляхом і вода виносила їх на поверхню в широкий світ. Якщо не рахувати Тореса, я жодного разу не бачила, щоб туди потрапила жива людина. То були лише мерці. І вони ніколи не поверталися. Утім, Торес теж не повернувся.
Усі з жахом дивилися один на одного, навіть не уявляючи, що на них чекає.
— А іншої дороги немає? — запитав Генрі, пригортаючи до себе Леонсію.
Королева похитала головою. Навколо них уже падали палаючі шматки даху, а у вухах гуло від оглушливого ревища Загублених Душ, що прагнули їхньої крові. Королева вивільнила свою руку з руки Френка, очевидно, вирішивши зайти до себе в спальню, але негайно ж знову схопила його за руку і потягнула за собою. Нічого не розуміючи, він зупинився разом з нею біля скрині з коштовностями; вона поспішно опустила віко скрині і замкнула його на замок. Потім вона відкинула ногою мат і відкрила люк у підлозі, під яким хлюпотіла вода. За її велінням Френк підтягнув до люка скриню і зіштовхнув її у воду.
— Навіть жрець Сонця не знає цієї схованки, — прошепотіла Королева, знову схопила його за руку і разом з ним бігцем повернулася на галерею, де залишилися Генрі з Леонсією.
— Час утікати. Обійми мене міцніше, Френку, мій коханий: обійми і стрибаймо у воду! — наказала вона. — Ми покажемо шлях іншим.
І вони стрибнули. Тієї ж миті дах із тріском упав у хмарі вогненних іскор. Тоді Генрі теж схопив Леонсію і стрибнув разом з нею у вир, де вже зникли Френк і Королева.