Пан на коліна: «Єй, пане Олексо, змилуйси. Шо хоч бери, лиш даруй ми житє…»
Довбуш попуджів пана та й каже: «Давай дєлетку червінців».
Винесли їм дєлетку з пивници. Вічерпали їх опришки та й забралися. А Довбуш наказав пана: «Дивиси! Єк будеш людей мучити та збиткувати, то я тебе шє найду, хоч бес і в Туреччину сховавси. А тогди вже май інакше поговоримо».
З того часу пан мнєкший став. Куда-а…
Сміявся Олекса, то слухаючи, а було приємно, що люди навіть краще думають, як воно в дійсності є. Отже, вважав свою місію ще не викінченою — ще ж бо не підняв усього народу. Правда, поки ще не видно й близько, щоб таке всенародне повстання було можливим, але-бо й засоби до того не випробувані всі. От, може, хіба великі події, великі напади на міста — може, там буде можна зрушити маси.
І слухає скарги дружини, бачить її сльози, серце рветься від них, а в голові укладаються плани великих нападів на чолі кількохсот душ. І двоїться душа Олексина, і не знає він, як то все погодити.
А тут малий Олексичок. Так уже лащиться, так піддобрюється… Вже виріс, втішний такий став. Все проситься, щоби дєдя взяв його з собою.
— Узніт, дєдю… Я вже великий — не му плакати.
Скребуть за серце слова такі і погляд, отой погляд діточий, що пролазить тобі в саму душу, а мусиш від нього відвертати очі. Так хочеться заспокоїти оце маленьке серденятко, що рветься до тебе, і сказати:
«Нікуди я вже бирше, дитино, не піду, а все буду з тобов. Млинок ті поставлю на потоці, печеру вікопаю глибооку, глибооку».
В теперішній прихід особливо якось лащиться дитя до батька. Прямо не відходить. А Єлена погляне-погляне на ті пестощі, та одвернеться, й гірко заплаче.
— Ти би хуч не плакала, Єленочко… Я все розумію, але…
Але що? Що він їм скаже? Про повстанців? Про гайдамаків, що там десь грабують панів на велику міру? І лепече:
— Видиш… шє не чєс… Шє мені треба ізробити багато… А витак, май позгоді, то я таки зроб"ю так, єк ти говориш. Куп"ю грунт, та й мемо ґаздувати.
— Позгоді… А тебе не раз, а сто раз на ннину можут убити. Твої ж хлопці можут убити зрадов. Можут сомного.
— Но… Треба хіба дуже футкого. Мене не так легко підійти.
— Тобі си здає. Трійло йкес дадут, шо…
І як напророчила.
Але Олексі пора вже йти. І хочеться побути дома, побалакати з Олексиком — і тугою дише тут кожний день. Спати в хаті Олекса не сміє, бо хоч і заплачено биреву, хоч і нічого не помічала Єлена, а все ж… Від Олекси обманом треба уходити. Обманювати малу дитину… Як це легко і як боляче. Воно дивиться на тебе своїми оченятами, вірить кожному твоєму слову — а ти брешеш.
Впрочім, обіцяв Олексику, що візьме його з собою на полонини.
ebooksa