— Ци діправді хочеш узєти? — питалася тривожно Єлена.
— А чому би ні? Віберу такий спокійний чєс… Та й він там побігаєт. Він ше не видів полонини.
Олекса був певен, що полонина і на хлопця зробить таке глибоке враження, як колись на нього самого. І якби це спокійно, без опришківства, як би гарно було пожити на полонині. Олекса оповідав би своєму синові про таємниці полонини, про всі ті печери страшні, що їх фантазія народна населила всякими смоками, жертвами, драконами, а там нічого нема. Про відлюдні гори високі, де луна відбивається від скал тисячу разів на різні голоси, про прекрасне Шибене озеро, до якого сім потоків несуть дари свої, а воно, царствено спокійне, ніколи не каламутить дерзкою хвилею дзеркальної поверхні своєї.
Все би показав Олекса синові. Повів би в глибокі ліси, де стоять перед віками викуті з каміння фігури старих богів, кам"яні жертовники із слідами ще вогню на них… Показав би — та що о тім говорити.
Обдурив хлопчика, що завтра йому щось покаже, тужно попрощався з Єленою й побіг.
Це він біг до Путилова. Там-ка знав такого легіня — старий парубок був, уже літній, що міг піднятися задачі навербувати хлопців багато. Другого такого знайшов Олекса в Довгополі-Волоськім — і от доручив їм набор.
— Берит бирше — я витак ізбракую.
Призначив місце сходин і побіг до своїх.
По дорозі цілком випадково стрів Джамиджуків. Іти стало веселіше.
Олекса турбувався, що у хлопців, які вже певно на нього чекають, вийшли запаси їди, взяті з собою, й хлопці певно голодують. Вирішив піти полонинами й узяти декілька овець.
В першій же отарі, яку стріли, відлучили вісім овець. Пастух питає:
— А шо му говорити ватагові?
— Скажеш, шо був Довбуш та й забрав.
Пастух видивився на славного отамана. Потім труснув головою.
— Оннаково мені життя не буде — з"їст господар. Іду з вами.
Джамиджуки переглянулися. Олекса усміхнувся.
— А єк ти си називаєш?
— Лаврів Андрій.
— Добре, Андрію. Ідім — най я сі подив"ю, єкий з тебе може бути опришок.
Федір Джамиджук потиху говорив Олексі:
ebooksa