— Хоч раз визимуємо си по-панцьки.
Робилося весело — і скоро серед дебрів красувалася хата. Мов ожило провалля. Далі звелів Олекса ставити кошару й дбати сіна на п"ятдесят овець.
— Ци не ватагувати ше хоче наш отаман?
Довбуш посміхався. Кивав на Федора.
— Цес знає. Памнєтаєш, єк носив увостаннє др Регника [гроші]? Там було п"єдесєк мар"яшів — то він ше й досі мені не видав. Тож підемо до єго кошар та й відлучимо за тоті п"єдесєк мар"яшів п"єдесєк овець. Мемо бити онна за онну та й тото їсти.
— А до того?
— А до того — дав-сми жінці грошей, аби купила у Надвірні терх муки й терх пшона. Видев, уна вже купила, та й іду д"хаті й вінесу суда.
— Молодець отаман, — похвалив Михайло. — Якби ще й про тую, що для неї чарки роблять.
— Буде й тая, — посміхнувся Олекса.
Хата, кошара — все готове. Олекса заставив одного воло ха стерегти, а сам із усіма хлопцями пішов до Регникових кошар.
Коли прийшли на місце, Олекса вислав уперед Федора, бо він же тут усе знає. Федорові й самому було цікаво подивитися — хто ж тепер на його місці у Регника.
Дивиться — хлопець із того ж таки села Будищ, Глодіан Івануш.
— Ов… Се ти?..
— Я! А се ти?
— Я!
І обидва розреготалися. Розмова була коротка: Довбуш відлучив п"ятдесят овець і сказав Глодіанові, що це за борг.
— Так і маєш оповістити своєму панові, шо тепер ми сквитувалиси.
Федір закликав товариша йти в опришки.
— Шо ти ту видиш? Вік і будеш наймитувати. А в нашому ділі — оден добрий рабунок — і ти вже багач.
Але Глодіан не хотів. Відмовлявся тим, що тепер же осінь.