Олекса Довбуш. Оповідання

— Хоч раз визимуємо си по-панцьки.

Робилося весело — і скоро серед дебрів красувалася хата. Мов ожило провалля. Далі звелів Олекса ставити кошару й дбати сіна на п"ятдесят овець.

— Ци не ватагувати ше хоче наш отаман?

Довбуш посміхався. Кивав на Федора.

— Цес знає. Памнєтаєш, єк носив увостаннє др Регника [гроші]? Там було п"єдесєк мар"яшів — то він ше й досі мені не видав. Тож підемо до єго кошар та й відлучимо за тоті п"єдесєк мар"яшів п"єдесєк овець. Мемо бити онна за онну та й тото їсти.

— А до того?

— А до того — дав-сми жінці грошей, аби купила у Надвірні терх муки й терх пшона. Видев, уна вже купила, та й іду д"хаті й вінесу суда.

— Молодець отаман, — похвалив Михайло. — Якби ще й про тую, що для неї чарки роблять.

— Буде й тая, — посміхнувся Олекса.

Хата, кошара — все готове. Олекса заставив одного воло ха стерегти, а сам із усіма хлопцями пішов до Регникових кошар.

Коли прийшли на місце, Олекса вислав уперед Федора, бо він же тут усе знає. Федорові й самому було цікаво подивитися — хто ж тепер на його місці у Регника.

Дивиться — хлопець із того ж таки села Будищ, Глодіан Івануш.

— Ов… Се ти?..

— Я! А се ти?

— Я!

І обидва розреготалися. Розмова була коротка: Довбуш відлучив п"ятдесят овець і сказав Глодіанові, що це за борг.

— Так і маєш оповістити своєму панові, шо тепер ми сквитувалиси.

Федір закликав товариша йти в опришки.

— Шо ти ту видиш? Вік і будеш наймитувати. А в нашому ділі — оден добрий рабунок — і ти вже багач.

Але Глодіан не хотів. Відмовлявся тим, що тепер же осінь.