— Чи вам медвідь на вухо наступив, чи чого ви такі непонятливі? У нас зійдуться троє — і любу пісню заспівають на три голоси. А зійдуться четверо — на чотири.
Дивується Михайло і не може зрозуміти. Тим більше, що як затягне гуцулі я своєї «Ой, забарився місєц у крузі» та з усякими завитушками, прикрасами, та під флояру — красота. Заслухається Михайло. Дивує його, що і в один голос — а красиво!
«Ду-ду-ду, ду-ду-ду!» — а гарно, їй-бо, гарно.
Просяться часом легіні, щоб пустив Олекса до села.
— Хуч на два дні. Ади, засерековатіло та й серенами мож переконатися, шо не пі значно.
Але Олекса невмолимий і не пускає нікого.
— За полонину не знаєш. За дорогу не знаєш. Ту серен — а на полонині шо? Та й серен може си провалити, а доброму слідцеві вистачит оден раз покмітити слід — і вже.
Але от почулося дихання весни. Десь вона, може, вже й прийшла, молода красуня, махнула осяйними своїми шатами, а від того помаху полізла трава з землі, налилися бруньки на дереві, поворушила хвостом головатиця під каменем.
Але тут, у занесеній снігом щілині, нічого того не було видко. Тільки ніздрями чув гуцул, що весна, ади… Вийде легіник на обтоптаний зі снігу пляц, стане, потягне в себе повітря й скаже замріяно:
— О… таки вже весна, браччіки…
Скоріше би, скоріше. Вже й запаси кінчаються, вже забили останню вівцю. Довго її жаліли. Втішна така, ласкава вдалася: кулешку з рук брала, до кожного на посвист бігла.
Нетерпеливість заволодівала легінями. Василь Баюрак згадує свою любаску — жінку Юрка Бобрука із Жаб"я, — яка вона солодка та пишна. Орфенюк заявив, що як тільки його випустять звідси — одразу ж він летить до Путилова, а там є красавиця одна.
— Тіло таке біле, браччіки, єк будз.
Та як почнуть один перед одним вихваляти красу й жагучість своїх любасок, то так роздразняться, що на стіну бих ліз.
І все ж додержав Олекса у карності ватагу аж до живного понеділка. А у понеділок устали всі рано, вислухали наказ. Властиво, се було розподілення зарані: Баюрак іде до Дори, до свого батька, і бере з собою трьох волохів, обіцяючи їм їду непогану і молодиць негордих. Олекса з Павлом і Михайлом ідуть насамперед до Стогу, куди має Головач привести нових легіні в. Там вибереться кращих, дано буде їм інструкції, а потім Павло собі йде до матері (се він так казав, що до матері, а сам думав про Путилів), а Олекса з Михайлом до Ясеня.
За тиждень по великодню мали всі зійтися в Криворівні й шукати один одного. Бо там було де пристановитися. Брати Федір та Тимко Хазюки — це такі, що дивним дивом ще сидять дома, коли їм би давно опришкувати. Гєлета, Мечівник, Процюк Василь — то все свої люди.
На тім і стало. Обережно вибралися із своєї криївки. Добре приховали вхід до щілини, вкрили: може, іще здасться.
Весело було йти після довгої зимової бездіяльності й хатньої задухи. Хотілося бігти — щоб розправити мускули ніг; хотілося кричати — щоб розправити легені; хотілося боротись — щоб почути силочку в усіх суставочках; хотілося… та мало чого хіба хотілося хлопцям…
Ще таки добра зима була на полонинах, де-не-де зійшов сніг і жовто бурилися плями торішньої трави. Орфенюк збіжить на таку тверду, без снігового покриву пляму й потанцює на ній, сам собі підсвистуючи. Він наймолодший і найживіший.
Стрибають гуцули з каменя на камінь, як сарни; Михайло скаче, як ведмідь. Він уже майже огуцулився зовсім: в одежі нічого не зосталося степового, вбрав гачі, кептар, сардак. Тільки шапку носив іще козацьку, смушеву. Але не міг після кованих чобіт привикнути до гуцульських постолів, не міг вивчити тої гуцульської ходи, що як іде горами гуцул, то аж наче й землі не торкається.
ebooksa