Олекса Довбуш. Оповідання

— Ає… Видів-сми усе.

— То кажи ти.

— А шо маю казати? Прєтав-сми набіл, єк тот надбіг. «Лишєйте, — кае, — молоко…» Я му кау: «Єк же то, лишєти? Можут пси надбігти, самі вівці обернут, то, — кау, — так не йде…» А він тогди, опришок тот, вдарив мене бартков, оту-о. Я му кау: «Шо б"єш? Я лиш си наймит. А то син Дідушка», — і показав на Івана. А він тогди, опришок, до Івана. Узєв го за потилицю й питаєтси: «А де твій дєдя?» А тот тогди лиш: «Не знаю. Ци у Кутах, ци на селі». А опришок тогди люто: «Шо брешеш? Гадаш — не знаю? Я від рання на вас чатую». І вдарив хлопцє балтов по голові. Хлопец упав. Я вже гадав, що неживий. А опришок тогди до нас: «Єк, кажу вам, д"хаті йдіт. А не мете йти, й вам таке буде, єк цему хлопцеві». Шо ми мали дієти? Ішли ми д"хаті. А в хаті він звелів нам усім лізти під лавицю.

— І ви лізли? — вирвалося у когось із товпи.

— А шо робити, єк у него і пістолі, і рушниця, і балта, а у нас і прута в руках нема.

— А де ж справді був Дідушка? Невже в Кутах?

— Нє. То хлопец лиш так ісказав. Ґазда був коло варти. Вівці там стригли, то він коло того.

— А як же Довбуш його знайшов? Ви сказали?

— Ні. Ми не говорили. Бігла дівка, а опришок переймав, ударив раз у лице, то вна й сказала. Аж ту і сам Довбуш прийшов ішє з одним опришком. Чорний такий, низький. А тот перший білєвий, молоденький. Довбуш посилає того білєвого: «Іди скажи Дідушці, най ідет ід"хаті. Пан, скажи, йкийс приїхав». Тот білєвий побіг, а Довбуш із тим чорним пішли д"хаті.

— А хто був там, коло Дідушка?

— Та були наші наймити. Отцес Марко був.

— Ну, тепер ти кажи. Я хочу знати все від очевидців.

— Та й що… Прибіг тот білєвий ід"нам. Каже ґазді: «Іди, — кае, — до пана, твій пан приїхав із Кутів». А ґазда тогди: «А йди собі. Або мені пан дивний? Не маю чєсу». — «Та-бо йди. Казав — конче…» — «А ти, панський наймитчуку, ше меш мені тут… Забирайси гет із своїм паном, бо кутюгами му травити». А опришок тогди вдарив ґазду плясом сокири по голові. Але ґазда були моцні, то не впали, лиш таки до опришка. Узєли го попід сили, а на мене кричют: «Не дай мене». Я підбіг до опришка та й ухопився за ліву руку, а він мені балтов по голові. О, знак, — і нахилив голову, показуючи велику гулю. Сам гигикав при тім, наче йому було весело, що таку здоровенну гулю заробив.

— І що ж тоді?

— Укік-сми, ги-ги-ги…

— Добре. Тепер ти, Робчуку, кажи.

— Та й шо? Привів тот білєвий ґазду д"хаті, а Довбуш тогди: «Ага, пане Діду! І ти тут. А я ті не присилав на знак чепелика, аби ти мені дав терх сиру? А ти не дав та шє казав, шо мою голов даш до Станіслава?» І вдарив балтов у груди, аж ґазда застогнав. «Пізнаєш мене, Олексу? На, рубай мою голов! Обіцєв-єс повен наголовник червоних, аби мене ймили. А от я тебе скорше ймив… і вдарив другий раз так дуже, що ґазда впав і сконав… Опришок, отой чорний, припав із пістолем, хтів шє стрілити, але Довбуш не звелів: «Не тра гуку робити».

А тут білєвий тот веде сина Дідушкового та й цего Андрія із жінков. Довбуш завидів сина.

«Ано-ко з"єжіт їх двох, дєдю із сином, плечима». Іван плаче, бо гадає — смеркь. Але опришки поклали го на землю й з"єзали з дєдем. Довбуш тогди узєв за посторонки однов руков, піднєв їх обох високо, трусит там ними угорі й кае: «Отак в"єже Довбущук, пане Діду».

Та й шворкнув відтак ід"землі.