Рада…
Але в погаслих очах не світиться ні радість, ні смуток. Гірко Олексі. І знов таке почуття, що жертву не оцінено. Коли б не Єлена — таки ж не кидав би своєї справи. То байка, що Пшелуський та інші. Набрав би ще людей і воював би. І коли тепер віддав поле, а з ним і честь ворогові, то се виключно ради Єлени — так бодай здавалося Олексі.
І от всі ці жертви не оцінено… Можна було їх і не приносити.
Але раз слово сказане — треба його держати. Велів жінці збиратися, бо вона ще нічого й не розпочинала. Сам їй помагав — і вже переймався хазяйськими інтересами. Опришок, як у нього що ламається чи псується, не робить собі з того жадного фрасунку. «Ет. Пусте. Ше добудемо…» Коли ж що ламається у ґазди — сей не може собі того простити: значить, не доглядів або не вмів.
Навіть у гості пішов Олекса разом із Єленою, так ніби вже був ґазда, а не опришок іще. Ващук Федір справляв хрестини, то запросив і Довбушів обох.
Зійшлися люди, все так по-смирному, спокійно, без оприського гуку, без стріляння. Відвик якось Олекса…
Оприська гулянка гучна, інтенсивна. За пару годин опришок хоче набутися на цілі місяці, отже, йому треба, щоб кожен мускул, кожен нерв не зосталися в бездіяльності, кожне найменше почуття щоб було задоволене. А тут сидять люди, балакають, зрідка вип"ють, знов балакають. Знаходять приємність іменно в послідовності цих процесів.
— А знаєте, пане ватажку, — говорить між іншим Ващук. Він уже підохотився трохи, частуючи. — А знаєте, кого-сми видів у коршмі, єк ходив за горівков?
— А кого?
— Сигіцького Дувида.
— Ов!
Дувид — то був відомий сигітський і ясенівський пачкар, котрабандист і один із контрагентів Довбуша. Частенько скуповував у Олекси всяку здобич і непогано платив. А головне — не торгувався «єк жид». Натура була широка.
Олекса згадав, що Дувид зостався ще винен кількадесят левів, отже попросив Ващука закликати Дувида сюди.
Ващук пішов і скоро явився з Дувидом.
Се був високий барчистий єврей із смілим поглядом, рішучими рухами. Він ніс наповнені чимось бесаги. Увіходячи до хати, став на порозі і, наслідуючи найкрутіший акцент своїх земляків, наспівував: Олексички Довбушю, Ти не знаєш, що везу? А я везу кунички, А я везу білички, Ще й рибкє суху.
І реготався на всю здоровенну й широченну свою глотку.
Гуцули теж сміялися, бо це був усім відомий анекдот про одного єврея з Маняви, який усе хвастався, що Довбуша не боїться, що він завжди його обдурить та й таке.
То він раз їхав додому із крамом, і вже йому зосталося дуже близько. Він навіть посмілішав настільки, що заімпровізував собі пісню.
А Довбуш вийшов з-за кущів і забрав у нього весь товар. Просто тому, аби доказати, що Довбуша декому таки слід боятися…
Це стало скоро відомим по всій Гуцульщині, і не раз у корчмах підохочена гуцулія підспівувала своєму орендареві: «Олексички Довбушю!»
ebooksa