Потішав себе тільки тим, що це буде недовго. Як той казав: «Не довго бавився, а справився добре…»
Кум підсміювався й єхидно співав охотничу пісеньку «Сидить заєць на межі, а мисливці про нього нічого не знають».
Пан Пшелуський сердився.
— Чого співаєш? Чого співаєш? Ось побачиш!
— Отже ж і побачу. Ти думаєш, що в горах так само, як тут. Ого… Попотієш іще, нім ти того Довбуша зловиш.
Коли трапилася та перша удача, пан полковник набундючився поверх міри, але кум зостався на небитих позиціях скептицизму.
— Ну що з того, що ти піймав п"ятьох? Півтораста вас душ два місяці їздили і п"ятьох піймали. По тридцять душ на одного опришка. Признайся, що хвалитися тут іще нема чим. Тридцять озброєних кінних їздців, дістаючи повне і немале утримання в стані піймати за два місяці одного рядового опришка. Та навіть і не опришків, а новачків, які ще й пороху не бачили, ще не вступали до ватаги Довбуша. їх би пустити треба, а ви їх повішали. А сам Довбуш із своєю гвардією цілий і давно вже замість страчених п"ятьох має свіжих двадцять п"ять легінів.
Пан полковник знову сердився, знову вихвалявся. Але коли минув рік — а Довбуш на свободі, минуло два — а Довбуш на свободі, і третій вже розпочався — а Довбуш усе ще на свободі. Тривога почала заповзати в серце пана полковника, як би йому не пришили союзу з Довбушем…
Пан полковник признавався вже часом, що прямо тратить надію.
— Того зухвальця… от-от уже тримаю в руках, а він як вуж вислизне і знов розбиває.
Я маю відомості, що він тут, обставлю своїми всі дороги, стежки — а він чорт його знає, яким способом виховзнеться і вже розбиває десь далеко в тилу. Прямо сатана якась, а не чоловік. Два роки я за ним ганяюся, розіб"ю його хлопців, позабираю, повішаю — а він усе на свободі, усе наче сміється з мене. І я вже, коли хоч, прямо не знаю, чи я таки піймаю його колись. Хіба, може яким трафунком.
А оце почув пан Пшелуський про змову багачів гуцульських, так і зовсім йому це не подобалося.
«Та й справді. Як вони організують своїх гуцулів, таких, що їм ні указ, ні всякі там молдавські та угорські кордони, що не заявлять, як мені смоляки: «Ми втомилися й більше не можемо…» — а підуть із метою чогось добитися. То це ж вони, чого доброго, й піймають отого славного Довбуша… А я два роки ганявся за ним… Тоді до Станіслава хоч і не показуйся. Засміють, навіки засміють…»
І пан Пшелуський рад би перерватися, рад би подвоїти, удесятерити свою енергію, аби тільки не дати вирвати у себе трофей, але що тут можна зробити? На що тут придасться збільшення енергії? Узяти порожнє колесо й замість десяти оборотів закрутити його на сто — все одно толку не буде.
— Що можна ще зробити? Таж виступив, як ще сніг був. Ще опришки висиджувалися собі десь по своїх логовах, на шкірах, а ми вже лазили по полі у снігу, ставили патрулі, ночей не спали, стежили — а його нема. І чую, носом чую, що він, скурвий син, тут, що нікуди не пішов і тільки дратує мене, не даючи знака. Ну, та ладно — я все ж тебе перехитрую.
І рішив звинути всі патрулі, дати Довбушеві можливість проявити себе, аби хоч таким чином напасти на слід. А тим часом звідати отих багачів та подивитися, чи справді у них там що серйозне, чи дійсно вони такі вже небезпечні «союзники».
Може, я даремно й турбуюся. Може, й у них так само ні чорта не вийде, як і в мене.
Ясинівський патруль доніс свого часу, що бер на Краснопіллю знесла вода, отже, потрапити на той бік можна лише устєріцьким мостом. Але це не був вихід, бо устєріцький міст стояв понижче того місця, де сходяться Білий і Чорний Черемоші, отже, мостом потрапиш хіба на Довгополе, а на Краснопілля якби хотів, то треба знову-таки переправлятися через Білий Черемош, йти без дороги по непрохідних скелях. Чорт би взяв цей край увесь, що він непрохідний, а люди в ньому — невловимі.
Впрочім, пана Пшелуського чекала приємна несподіванка: люди поставили бер, отже, переїзд був свобідний. За бером царинка. Така весела — аж сміється, аж кличе відпочити. Молодиці є такі на світі, що як гляне на чоловіка, то стільки тим поглядом наговорить, що тільки слухай.
Впрочім, пану Пшелуському ніколи розглядатися по царинках. Зрештою, він їх цінить постільки, поскільки вони зможуть постачати паші для коней смоляцьких.
ebooksa