Олекса Довбуш. Оповідання

Розпрощалися.

Зовсім тихо стало в королівськім кабінеті. І темно. Довго ще ходив Ян-Казимир по покою і радів. А як радів, то в нього чомусь завше починала селезінка грати.

«Часом добрі концепти так несподівано приходять у голову. Коби ж я подумав о тім раніше. Ми би удвох з Гальшкою щось би вдіяли. І обійшло би ся без сего проклятого литовця. Тепер він гадає, що тримає мене в руці. Ого! Зачекай ще…»

А потім сів у фотель і замкнув очі. Як жива, стала пані Казановська і сміялася тим своїм сміхом, від котрого завше гострі колючки починали брати короля. Бачив він жінок на своїм віку доста, але такої пишної, такої потягаючої не пригадує другої. І, згадуючи при тім перестарілі wdzicki[73] своєї жінки, аж спльовував король Ян-Казимир.

Гнат Хоткевич і його історична проза

Коли роздумую над життєвою і творчою долею Гната Хоткевича, гортаю сторінки численних його творів — завершених і тих, що дійшли до нас в уривках, мене охоплює почуття подиву й радості: скільки корисного зробив для свого народу цей непересічний письменник, театрально-музичний діяч, який глибокий слід залишив він в історії нашої культури, а з другого боку, мучить мою душу його трагедія, що є частиною трагедії української радянської літератури, переслідуваної, гнаної і розстрілюваної в страшні часи сталінщини. Серце стискається від болю над його трагічною долею. В"язень царських тюрем став жертвою беріївських таборів смерті! Скільки міг він ще дати своєму народові, скільки його творчих планів у тих антилюдських умовах не змогли стати реальністю, в тому числі й найбільший твір письменника «З сім"ї геніїв» — тетралогія про Шевченка.

Десь у глибині змученої душі письменника в ті чорні, страшні дні жевріла надія, що, може, епопея про Шевченка врятує його від трагедії. Цькований і переслідуваний, Г. Хоткевич 1937 р. звертається до президента АН УРСР з листом допомогти йому вижити, дати змогу завершити працю над великим полотном про Шевченка. Але що міг зробити в тих умовах навіть президент АН УРСР?! І покотилася голова козацька, і випало з чесних рук перо…

Чверть століття його ім"я не з"являлося в пресі, не друкувалися твори. Та хіба тільки його? Після реабілітації письменника виходить кілька книжок українською та в перекладі російською мовами. 1966 р. з"являється двотомне зібрання спадщини Г. Хоткевича — найповніше з післявоєнних видань, — і знову настає перерва в освоєнні творчого доробку письменника… Тому-то не може не радувати задум видавництва «Дніпро» випустити п"ятитомне зібрання художніх творів Г. Хоткевича в 1992–1994 рр.

Слобожанщина із таким центром, як Харків, дала багатьох визначних діячів української літератури, культури і науки. Згадаймо імена письменників, вчених — Г. Сковороду, Г. Квітку-Основ"яненка, П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, А. Метлинського, Х. Алчевську, О. Потебню, М. Сумцова, Д. Багалія та багатьох інших. Тут були тривкі традиції української журналістики, виходили журнали «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», альманах «Сніп», «Молодик» та ін. Хоч, звичайно, в умовах царату публікація такого роду видань була справою складною, нелегкою і — не зовсім безпечною: офіційні власті пильно стежили за всім, що стосувалося України.

Г. Хоткевич (народився 31 грудня 1877 р. в Харкові) замолоду перебував у селянському середовищі: щоліта його батьки наймитували у купця П. Михайлова і разом з його родиною жили в селі Дергачі біля Харкова. Звідси він виніс свої перші враження про життя трудового люду, а від кобзарів-бандуристів, співом яких захоплювався, дізнався про визначні події і славетні імена української національної історії. Потім було навчання в Харківському реальному училищі (1890–1894), але ще тут, а поза його стінами він уперше познайомився з творами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ"яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка, з деякими збірками І. Франка, з театральним життям.

Потяг до інженерного конструювання приводить Г. Хоткевича до Харківського технологічного інституту. Перед юнаком, який любив точні науки, розробляв цікаві технічні проекти, стелився шлях інженера-винахідника. Та в його душі жило ще й захоплення рідною літературою, культурою, зокрема театром. Так студент-технолог прилучається до культурницького руху: разом з учасниками студентського аматорського гуртка ставить по селах Харківщини п"єси «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Дай серцеві волю, заведе у неволю» М. Кропивницького, «Бурлаку» І. Карпенка-Карого та інші вистави, вчиться грати на бандурі, а зрештою, в середині 90-х рр. береться за перо. Як громадянин і письменник, він значною мірою формується під впливом передової української та російської літератур, народної культури, поступово втягуючись у громадське, а згодом і політичне життя.

1897 р. Г. Хоткевич опублікував у львівському журналі «Зоря» своє перше оповідання «Грузинка». Коли 1898 р. починає виходити «Літературно-науковий вісник», письменник стає одним з активних співробітників: тут з"являються його оповідання, нариси, критичні статті. 1899 р. під псевдонімом Гната Галайди у Харкові виходить окремою книжечкою оповідання Г. Хоткевича з киргизького життя «Добром усе переможеш».

Людина великої енергії, Г. Хоткевич поєднує письменницьку й культурну діяльність з громадсько-політичною. Проходячи студентську практику на Харківсько-Миколаївській залізниці, знайомиться з революційно настроєними робітниками. Коли наприкінці 90-х рр. у промислових центрах України, особливо в Харкові, під впливом боротьби робітничого класу Росії посилюється революційний рух, Г. Хоткевич разом з передовою частиною студентства бере активну участь в майовках і політичних демонстраціях. Це привело до того, що 1899 р. він був висланий з Харкова «без права вступу у вищий учбовий заклад протягом двох років».

«Проскрибованого» студента взяв у свій хор, що саме тоді гастролював по Україні, відомий український композитор М Лисенко. З виступів у цьому хорі й почав Г. Хоткевич свій шлях бандуриста-професіонала.

1900 р. на клопотання технологічного інституту Г. Хоткевича було поновлено студентом, і він дістав змогу закінчити освіту і влаштуватися на роботу в управління Харківсько-Миколаївської залізниці, де працював до початку революції 1905 р. Та все далі Г. Хоткевич відходив від техніки і все ближче ставав до культурно-громадського життя та літератури. 1899 р. він організовує перший в історії кобзарства на Україні виступ кобзарів і лірників на XII археологічному з"їзді в Харкові. В харківському Товаристві грамотності засновує видавничу українську комісію, створює перший на Україні театральний робітничий гурток, що під його керівництвом виріс у справжній театр. Однак тогочасні політичні умови стали на перешкоді дальшому розвиткові цього театру. В середині 1905 р. він перестав існувати.[74]

На початку 900-х р. Г. Хоткевич все більше уваги приділяє літературній творчості. Виступає з новими творами в «Літературно-науковому віснику» (варто назвати його рецензію на збірку віршів поета-робітника А. Шабленка «Нова хатина»), в альманахах «За красою», «Арго», «Багаття». 1902 р. в Харкові виходить його збірка оповідань і медитацій «Поезія в прозі».

Г. Хоткевич переживає складний і болючий процес формування суспільно-політичних і літературно-естетичних поглядів. Вирішальне значення мала революція 1905–1907 рр. Вона внесла важливі зміни в його світогляд, допомогла письменникові знайти свій шлях у житті і творчості. В громадсько-політичній і літературній діяльності він став активним борцем проти царизму. Письменник бере активну участь у революційних подіях в Харкові і в Москві, разом з робітниками мужньо стоїть на барикадах Харкова в грудні 1905 р., коли тут вибухнуло збройне повстання. Робітники обирають його головою страйкового комітету, посилають у Москву для координації дій революційних сил Росії.

Коли царським військам вдалося придушити збройний виступ харківського пролетаріату, Г. Хоткевич переходить на нелегальне становище, переховується у своїх друзів (деякий час живе, наприклад, у художника С. Васильківського), а десь у січні-лютому 1906 р. емігрує в Галичину. Живе у Львові.

Протягом 1906–1910 рр. Г. Хоткевич пише багато оповідань, нарисів, кілька драматичних творів, у яких викриває суспільно-політичний устрій царської монархії, оспівує революційну, боротьбу народу проти царського самодержавства. Це драма «Лихоліття» (1906), драматичні малюнки «Вони» (1909), «На залізниці» (1910) та інші твори.

Перебуваючи в Галичині як політичний емігрант, Г. Хоткевич багато корисного зробив тут для розвитку української культури і літератури.