Ґазда закліпав очима. Такого кінця він не сподівався. Правда, дістати весь дат на початку літа і мати у себе овець, які ще ціле літо будуть доїтися, — це було добре, але… Але, забравши одразу вівці,— що з ними робити? На жодну полонину їх більше не приймуть, отже, пасти дома? А як? Самому ніяк, треба наймати.
Мало того. Будеш мати з овець молоко, то треба усе його споживати, бо сам бринзи не наробиш: нема й посуду потрібного, глягу, зрештою, просто уміння. Словом, виграш був, але не покривав програної. Ґазда почав доглумуватися, що, мабуть, він програв. Дивився по людях, шукаючи співчуття, але якось його не знаходив.
— Чкайте… Єк же то…
— А так. Прийдут пастухи в обід — розлучєйте собі свої вівці. Котрі ваші знаменєта. Пічки.
— Ає… Пічкаті мої…
— Тож беріт та маршіруйте.
— Але ж бо я не маю на чім вести дат…
— Кочєте собі. Вно з гори покотитси аж у долину.
Ґазда бився руками об поли.
— Та чюй, Гнате… Я вже не хочю… Най тот бовт… най моє пропадає…
— Я вашого не хочу, аби пропадало. Даю вам бирше, ніж слід. Даю вам зара, то до кінця літа ви собі ше приспорите штири бриндзєнки. Лиш аби я вас ту бирше не видів.
— Але я вже говору, шо вже не хочю бирше того… Може, я сі помилив, то перепрошєю.
— Ви з мене злодія зробили оперед людей. Ви говорили, шо маєте на реваші те, шо я собі на колідці зрізав. То або ви злодій, або я. Лиш я злодій ше не був. Най люде скажут, ци був я злодій. Кажіт, люде добрі, ци я кого вшахрував, ци кому не додав? Може, хто на мене шє таке говорити, єк цес ґазда?
Гуцули відповідали, що ні, що ніколи ніхто не міг сказати на Гната нічого лихого, що він на всі гори ватаг, що другого такого пошукати. Словом, усі були по стороні Гната. Ґазда вже просився, казав, що він помилився, що він бере свої слова назад, — але Гнат був невмолимий. Виніс три бербениці бринзи, четверту в половині, доповнив вурдою і предложив ґазді зараз же то все забирати.
— Таже я конє не маю. Ой…
— На собі несіт. Віднесете онну — вертайте за другов, але щоб я вас бирше ту не видів.
Хтось із гурту бовкнув було, що так ніби не годиться, що треба дати чоловікові можливість забрати своє добро.
Але Гнат (Олекса не пізнав зрівноваженого, спокійного Гната):
— Своє добро? То моє добро він берет, бо єго худоба шє тільки не наносила. Я му своє добро дарую і не хочу бирше го ту видіти. А хто мені має вказувати? Куждий на своїм обійстю ґазда, а я ту на полонині. Я ту ґазда — і ніхто мені най не вказує… А хто хоче і свої відлучити — до ласки панцкої уручаюси. Хуч зара… Трембітаю на вбід. Зара вівці приженут. Хто хоче — най вогорит свої знаменєта.
Схопив трембіту й дмухнув у неї так» що звуки не поміщалися в інструменті й вилітали з горла, мов кулі з рушниці.
ebooksa