Ґазда, що так нещасливо зайшов собі з Гнатом, ходив поміж людьми й просив, чи хто не довіз би йому тих бербениць до села. Але кожний приїхав не так собі. Мав мати терх назад, тож усі відмовлялися. Потім того ґазду наче що осінило. Він пошепотівся із якимось своїм приятелем, той передав йому з-під поли пляшку.
Ґазда підходить до Гната з налитою чаркою. Лице у нього вже було спокійне — він вірив у всесильність чарки. Але не знав Гната. Ватаг пити не захотів. Ґазда вже і так, і так. І вибачення просив, і давав усякі обіцянки — Гнат зостався невблаганним, і ґазді таки дійсно довелося відлучати своїх овець. А що не його лиш вівці були пічкаті, а й другого ґазди, що саме був тут, то зайшла ще сварка й там. Добре, що той другий ґазда, окрім пічки, познаменував свої вівці ще одним, йому лиш відомим знаком, а то готова б бійка.
Словом, поки вирядили того з його вівцями й бринзою, то крику було доста. А вже що лаявся на відхіднім, так скільки хотів. То вже було йому дозволено. Кожний знав, що треба ж дати чоловікові бодай вигавкатися. Впрочім, ця неприємна пригода скоро забулася у взаємнім частуванню. Горілки цей раз принесено було доста, обід тягся довго, і деякі пастухи пішли на пообідню пашу і геть-то веселі.
Та й Гнат підохотився трохи і все хвастав — який-то він ватаг знаменитий, яка у нього прекрасна система випасу, як він уміє підбирати пастухів і взагалі служебний персонал.
— Пастух має чисто си обходити весь чєс (тобто не знати женщин), бо би від того шкода би була в худобі. Та й щоби не вкрав — не то шо, а таке, шо синє за ніхтем, то й такого аби не вкрав. Бо йк хто краде — худоба зара си розриває, губитси по лісах та й готове нешіськє, ає… Та й меже собов аби вміли в мирності жити, аби не було у стаї псєкуванє та гризи усєкої. Такі у мене пастухи. У мене тихо, у мене спокій у стаї. Правда, пастухи мої славні.
І пастухи відгукувалися хором, із п"яною щирістю, лізли цілуватися, прирікали, що всі обіти виповняють якнайточніше. Лиш от… обіт ціломудреності. З ним було найтяжче. Особливо коли прийде хто з домарів із жінкою.
Один вид челядини приводив декого з пастухів до стану нервового подразнення — і тоді во ім"я цілості свого обіту нарушалися всі інші. Насамперед обіт мирності, бо пастухи починали сваритися поміж собою, лаятися за кожну дрібницю, доходило часом і до бійки. Нарушався обіт всесторонньої послушності ватагові, бо пастухи нараз починали огризатися, показувати дух свавільства й протесту. Нарушався обіт повздержності, бо пастух хотів потопити у горілці своє подразнення, але горілка ще більше розпалювала. Взагалі нарушалося ще безліч обітів, коли хотілося нарушити лиш один.
Пастухи ставали тоді фантастами і мрійниками:
— От я пасу, а вна віходит з-за смереки. «А ти тут, легінику. Ци не знайшли би си ми вбоє…» Або лежу у застайці… Коли чюю — шос тепле під боком. Озирнув си — то вна… І ружне.
Ватаг перебалакав з одним з порядніших газд, потім закликав печеніжинських хлопців:
— Цес ґазда із Жєб"я — Слупейки. Він і дет зара іт хаті. Мете йти з ним. У него переночуєте, а завтра собі підете додому. Він вас ісправит на дорогу.
Юр і Виделька зраділи, Олекса зажурився. Пішов прощатися з якими ближчими пастухами. Дивився на Хом"яка, на контури гір і з ними теж прощався. Ватаг усе те бачив, хоч і був підхмелений.
— Просиси у дєді до мене в пастухи. Я тє прийму серед літа, а заплачу йк за ціле літо. Бо з тебе буде пастух.
Олекса казав, що проситиметься.
Полонина полонила Олексу. Коли вернув додому, перше слово було — просьба відпустити на полонину. Батько б то і не від того, бо все ж, рахувати, заробіток, вдома однаково нічого не висидиш. Але трапилася перешкода — не пустив пан.
— Шо то має бути? У мене у самого вівці. То я маю своїх пастухів порозпускати, а собі наймати, чи як?
— Таже у вас уже пасут, пане…
— То що? Хіба не може який захворіти? Або хіба я не можу ще прикупити овець? Зрештою, просто нехай іде й помагає, коли він такий уже любитель пастушити.
Так і не пустив. Звелів Олексі пасти свою череду. Якби знав, якого ворога тим набуває собі в лиці оцього Олекси, може б, і пустив. Бо дійсно Олекса по-особливому відчув ту заборону. Це ж перший раз. Перший раз на вільного степового коня наложили узду — і рве він її, і б"є копитами, підіймається дибки. Олекса, почувши про заборону, вибіг із хати і, сам не знаючи пощо, побіг у ліс. Якби міг плакати, заплакав би, але замість сліз шепотіння проклять виривалося у нього з уст. Він ламав гілля просто тому, що воно попалося йому під руку, ставав і підстрибував на місці від нетерпіння п"ятдесят разів обома ногами. Чогось треба було йому, щоб вкладувати ту злість, яка його душила, давила, пригнітала до землі.
От що таке пан. Уперше відчув уповні. І не ради діла, а так, з капризу, «я так хочу»…
ebooksa