Олекса Довбуш. Оповідання

Але нічого не поробиш. Як не крутив галок, як не проклинав, якої помсти не прирікав, а довелося зостатися, довелося виходити й пасти панську череду. Після високих музикально-мовчазних гір, безконечних просторів полонинських, після загадок і таємниць Чорногори, після трембітання Гнатового на вечірніх зорях, сопілки Василя, ночей у застайці з Лукєном — прісно і нудно було Олексі на печеніжинських толоках. Спекота, курява, одноманітність пейзажу й роботи, а властиво, не роботи, а безділля.

Там, на полонинах, пастух — це музикант. Він грає і на змінах місця попасу, і на більшім чи меншім згущенню овечих мас в тій чи іншій дільниці, і на порі дня, і на температурі, і на силах худоби. Багато струн на його арфі, багато цівок у флейті. Туди входить близькість чи віддаленість води, більше чи менше заселення лісу хижим звіром, рельєф місцевості, характер трав"яного покрову, відсоток любимих чи нелюбимих трав — та мало хіба ще?

Тому добрий пастух ціниться мало чим нижче середнього ватага. Бо коли середній ватаг бере, скажім, п"ять бербениць бринзи за літо, то доброму пастухові дадуть чотири.

Олексі, звичайно, не дали би чотирьох, бо на те треба стажу, але на дві міг би зарахувати свобідно. А дві бербениці бринзи у бідному господарстві Довбушів — се ж таки ціле багатство.

Зрештою, о тім говорити, що журитися, коли все одно пропало. Але мрію свою про пастуше життя Олекса таки здійснив — тільки не в сьому році. Батько зимою таки виклопотав Олексі у пана дозвіл піти на заробітки з третьої часті.

Знова відчув Олекса вагу панської волі. Я маю робити ціле літо, недосипати, мокнути, сохнути, а він буде сидіти в теплій, сухій хаті, нічого не робити — й матиме третю частину мого заробітку. Два місяці, два довгих місяці я мушу робити, аби все віддати панові.

Але знов нічого не поробиш — треба чинити панську волю. Як ото в молитві говориться — «да будет воля твоя».

Правда, Гнат (Олекса пішов до нього) підморгував:

— Ми вашого пана ударимо: при людях візьмемо такму на дві бербениці сим брилі та й з тої симбрилі ти панові даси третю пайку. А на ділі я тобі дам три бербениці — тоже третя чиста тобі си зістане.

Здійснилася мрія Олексина, і почалося для нього життя, повне поезії, нових прекрасних вражінь і відносин. Він не помічав трудів, зв"язаних із пастушими обов"язками, не помічав негативних сторін полонинського життя — його напувала лише поезія гір, красота образів і стосунків. З любістю надівав весною сорочку-мазанку, аби скинути її восени. В такій сорочці під час спеки невиносимо душно, мов у залізному панцирі, а під час холоду знов вона так морозить, що здається, ніби на тобі шкіра тріскає, а Олекса того не помічає, повторюючи за своїм ватагом:

— За те під мазанкою кіло завжди біле та й не ловитси то жядна огидь.

Бігти відбивати вівцю від ведмедя, запускатися із собаками в непроходиму гущавину лісу, відшукуючи пропавшу корову; не спати ночі, підстерігаючи якогось невиданого звіра, борсука чи якусь біду — в усьому тому чує Олекса захват, солодкий трепет нервів, його захоплюють оці процеси всього. Він іще й іще біг би, іще й ще не спав би, аби доп"ясти свого, аби виконати, доказати. І загалом він був здоровий хлопець, а діяльне життя на полонинах зробило його звинним, метким. Уже він не знав таких однолітків, які могли б з ним боротися. Що був дужий, то дужий, але й брав ще звинністю.

Рвучко налітав на противника, коли той ще й не встигав отямитися, й валив. Або такий іще мав прийом боротьби. Ходить-ходить, взявши за руки, ніби все пробує повалити, та ніяк не повалить. Усипляє увагу противника, наводить його на горбик, а сам стає на похилості. Блискавично падає навзнак і в тім русі перекидає противника через голову. Той, оголомшений, секунду одну не знає, що з ним сталося, а за цю секунду Олекса вже сидить на ньому верхи.

Ке мало помагала йому ота заповідана в полонині чистість статева. Вона зробила його повздержливим, а це теж дало йому здоров"я.

Любив Олекса пізнавати нові місця. Тому щороку наймався на іншу полонину, щоб усі їх пізнати, щоби звідати усі їх таємниці. Чорногора взагалі манила його, і він нишпорив усюди. Знаходив часом такі криївки, потайники, що нікому і в голову не могло прийти когось чи чогось там шукати. А що був безстрашний, то ліз у такі зашкалубини між скелями, куди не то хлопці-пастухи, а й дорослі лізти не відважувалися.

Ватаги й пастухи, з якими доводилося Олексі працювати, помічали цю жадобу хлопця лазити та вишукувати всякі таємні місця. Сміючись, говорили:

— Видев, ти на ватажка оприського си способиш, шо тебе тєгне до криївок.

— Ае. Він лазит так, то може й біди собі напитати. За біду не тежко… Я колись робив у Шилигулі та й у негілю пшов ми от так, подивитися. Та й у полонині каглу знайшли до комори. Укели-сми до-овгу таку шпражину, на кілька шєжнів, та й спустили у ту дєру. Но, хто ме лізти? Ніхто не хоче.

Обібравси нарешкі мудрачок оден, шо поліз у тоту дєру з тов жердков. І зліз уже був до йких три шєжні та й вернувся назад ід горі без отемку. Шо ми го не питали, шо не говорили — мовчіт. І довго так мовчєв, може, з тиждень, а витак вернуло му бесіду. А о тім, шо там видів, оннаково не вогорив ніц.

— То може бути. Я тому повірю, бо я самий був такий, шо лазив. У бутині робив-сми у Балтагулі, шє молодєком. То й так само у неділю йшли-сми на полонину й під горбічком кагла у комору. Спустили ми жердку у тоту каглу, та й я обібравси лізти: хтів-сме завстидати усіх легінів, шо вни такі та й збоєлиси. Ізліз я тов жердков у сам спід, став там на ривнім дні. Кагла тота була так файно обмурована, шо варт си дивити. А тако чорна — гет задиміла, закуріла димом кагла. Бо то опришки клали ватру у коморі, а дим ішов тов каглов.