— Її чоловік називається Довбущук Олекса. Зрештою, не маю наміру ставати на куплєрку — то ж досить. Краще скажіть, як наші сіна цього року.
— Маємо вигляди, маємо вигляди, — і пішла звичайна ділова розмова.
Назавтра пан економ в число жінок, що мали йти на двірську роботу, вставив ім"я Єлени й загадав іще гайдукові, щоб конче була.
Гайдуки, які знали напруженість стосунків між «домами» Довбуша й Кшивокольського, переглянулися.
Єлена особливому натиску гайдука — «але щоб була конче» — не надавала особливого значення. Це була звичайна приспівка до всіх панських приказів. Хоч і чула, що новий економ вибирає собі молодиць до покоїв, то це її не лякало. Була певна, що без жіночої згоди в таких випадках нічого не буває. А як сама йде — ну то вже таке…
Коли прийшла до двору, їй зразу ж сказали, єхидно посмішковуючись, що кличуть до хоромів. Йойкнуло, правда, серце, але не боялася. День божий і людей же тільки надворі… Увійшла — одразу ж клацнув замок. Настрашилася, але ще не зовсім. І тільки згодом почули люди шалений крик, брязкіт скла. У розбите вікно лізла Єлена, а її тяг назад осатанілий економ. Люди стояли непорушно. Ніхто не кинувся помогти, порятувати. Вся порізавшися, вискочила-таки Єлена, впала, підстрибнула й побігла до хати, лишаючи криваві сліди за собою. Пан Болсуновський, розхристаний, лютий, вискочив на ґанок.
— Чого стали, вилупивши очі… псам вашу маму! Марш мені до роботи!
Старший гайдук покивав головою. Чомусь спитав:
— Чи Олекса був дома?
— Був дома, — понуро сказав гайдук, що ходив кликати Єлену.
— Ну, тоді тікайте, пане, і то скоріше.
— Хто?.. Я буду тікати? Перед ким?.. Перед хлопом вонючим? А не діжде він того!.. Та коли він насміє лише наблизитися до двора, я його застрілю, як собаку… Але він не посміє.. Бо він знає, що у мене зброя… От я зараз…
І побіг до покоїв. Гайдучня, перешіптуючися, переглядаючись, почала розходитися. Не цілком, а так — щоб і бути, і не бути. Щоб і бачити все — і зостатися на боці в случаї чого. Олексу всі знали…
— Куди ж ви? — пробує запитати старший. — Адже Довбущук туй-туй прибіжить.
— Ще прибіжить чи ні, а робота стоятиме…
— Як він прибіжить, то й ми прибіжимо…
І коли пан Болсуновський вибіг на ґанок із рушницею в руках, то в дворі вже було майже порожньо.
Сиротливою купкою стояли жінки, бо зігнали їх на роботу, піти самовольно не можна. Дехто з гайдуків тікав.
Пан Болсуновський хотів було їм крикнути: «Куди ж ви? Зоставайтеся!» — але подумав, що це можуть витолкувати як боягузтво з його боку, а показатися боягузом перед женщинами він нізащо не хотів би.
— Повтікали. Ах ви, труси!.. Ну чекайте, я вам покажу…
ebooksa