Іван оживився.
— Панів? Се добре.
— Ідеш зо мною ув опришки?
— А чьому ні?
Оце була й уся відповідь. Коротко і ясно.
Олекса розпорядився в той спосіб, що оце Іван піде додому так, якби нічого й не було.
— Єлені скажи, аби нич не боєласи, — пан не ме ї чіпати. Я панові загрозив, та й він ме си варувати. І скажи ти, шо я скоро зайду й тогди скажу, шо має делінь робити. Так… Теперка ти. Маєш способитиси: єк уберя, єк зброя, зілє, кулі — усего меш наготовити. Зілє й куль бери бирше, бо то річ потрібна. Най тобі Єлена даст шо продати, та й купуй зілє й олова.
Іван сприймав грядущу аміну свого амплуа цілком рівнодушно. Жодних трагізмів, жодних турбот, думок нічних, тривог сердечних… Сказав брат: ідім ув опришки — ну і йдім. Сегоннє? Най буде сегонне. За тиждень? За два? Най буде… Навіть Олексу здивувала та легкість, з якою Іван пішов на таку кардинальну, на таку невиправимо цілковиту зміну життя.
— А Жолобові казав? — питає Іван.
— Нє…
— А чіму. Він би такий…
— Може. Але я кращих собі доберу.
— А кого саме?
— Ти не знаєш.
— Із нашого села?
— Ні. Жадного з нашого села.
— Де ж ти їх меш шукати?
— То вже моя в тім голов.
Давши останні інструкції й звелівши принести собі харчів, Олекса зараз же вирушив і далі.
Тепер він ішов уже не такий сумний. Безнадійні думи щезли. Жолоба не взяв до ватаги — значить, є можливість вибору. І справді. Оце йшов на Чорногору. Там же все свої хлопці, біднота, пастухи — саме ті, на кого можна класти надію.