І цей Василь, сам приставши, нараяв із свого боку ще одного єсенівського хлопця.
— Семен го знає: Дрислюк — знаєш?
— Аєкже…
— Так от… Він до всего. Я за него ручу.
Той ручить за того, той ручить за того, виходить, якась кругова порука. А Олексі хотіло би ся одному ручити за всіх. Ну що ж… великий вибір можна робити при великій спокійності, а не так, як вийшло зараз.
Давши інструкції — де і коли збиратися, що з собою брати, — Олекса пішов далі.
Знайшов Никорака Федора, а той зі свого боку нарадив узяти свого приятеля, теж із Микуличина — Кошака Івана. Знайшов Джамиджуків. Ті з радістю — і теж зі свого боку казали, що приведуть двох гошівських хлопців, теж рідних братів.
— А ше в Косові хлопёц оден, у дзекана служит, Бойко Іван. Коби до него скочіти. То такий хлопец, шо варт. Він і дзєкана бив.
Знов… «Бив дзєкана»— значить, підходить на опришка. «Та не те це все, хлопці, не те!» — хочеться крикнути Олексі. Але розповідати про все довго, зараз нема часу… нема часу… Довго шукав Олекса свого приятеля спузаря, але нарешті таки знайшов. Оце дійсно такий, що таких би хотів усіх… Оцього як поведе до Сапогова — цей одразу все зрозуміє.
Згадав іще Олекса, що колись, пасучи на Лостуні, познайомився з хлопцем одним, що добре вмів грати на скрипку. Тому ніхто його не знав на ймення, а тільки Смикайло. Якщо він зостався таким, яким був тоді, то це хлопець підхожий.
Знайшов Олекса й Смикайла, а з ним разом пас волох один путилівський, який теж охоче пристав та Ще обіцяв привести хлопця одного із собою.
— Гаштурак Павло. Він із Єсеня угорського. У нитника служит. То мій [приятельник] перенний.
Словом, не встиг Олекса обіздрітися, як уже опинився на чолі досить численної ватаги. Нехай не всі являться — і тоді вже це буде поважна сила.
Гордий дух уступив до Олекси. От як у нас… Ще нічого не було, а й то он скільки народу вдалося набрати. А як покажемо ми себе на ділі — огої Тоді сотні являться. Тисячі. Як там, на Вкраїні… Мене оберуть полковником… сєду на конє…
Тепер до отця Кралевича. Він же ще нічого не знає. Як зрадіє, коли побачить, що від слів вже перейдено до діла, що вже розпочинається велика боротьба і розпочинається так, можна сказати, блискуче. За яких два-три дні, не горівши, не болівши, набрав Олекса півтора десятка хлопців. Правда, не всіх іще бачив у лице, може, який з них і не підходящий. Але це ж в однім маху… В однім оменті… Раз-два — і готово! А як приложити сюди рук і часу? Ого!.. Ого-го!..
Олекса летів до Сапогова так, як ото летів на полонини. Велику радість ніс у серці й останні милі то вже біг прямо бігом.
З нальоту, з імпету, захльобуючися від радості, говорив єгомостеві, що він уже опришок, що має дванадцять легінів для початку і що тепер тільки плану, вказівок і моральної підтримки. Не помічав у своїм захопленні змін в обличчі отця Кралевича, але коли побачив — одразу зупинився. Що з ним, з єгомостем? Чому у нього таке перестраціене лице? Олекса не мав іще діла з теоретиками, які дуже радикально рішають питання на папері або на словах і безнадійно лякаються, коли діло доходить до чину.
Але з переляком своїм отець Кралевич справився скоро. Як-не-як, а о тім думалося. Пішло воно не так, як було вимріяно, але все ж пішло. Тепер не треба пускати керівництва з рук, не треба давати справі йти самопас, треба направляти її в бажані тори й повертати хід речей в необхідному напрямі. Тож отець Кралевич переборов себе й почав розпитувати Олексу про деталі. Якось мимоходом, як річ непершорядної ваги, але як зв"язану з початком опришківства, оповів Олекса й про пригоду з економом. Коли говорив про зневагу над жінкою, очі загорілися, а коли оповідав про сам акт помсти, щось звіряче показалося отцеві Кралевичу в фізіономії гуцула.
— Єк сми давнув, то він лиш квікнув…
Очі отця Кралевича поширилися… він відхитнувся від Олекси…
ebooksa