— Хай іде! Це золотий дощ! Хап іде.
Він благально зводив руки до неба і бубонів:
— Джан! Як приємно! Бач, хмари сунуть до наших ланів.
— Дідусю, ходімо! Намокнемо тут, — наполягала Асмік.
— Дай подрімати під золотим дощем. Скільки вже років я не сидів під деревом під час дощу.
Раптом десь недалеко мигнула блискавка і зловісно щось загриміло, загуркотіло.
Дід схопився.
— Е, ні, залишатися в грозу під самотнім деревом небезпечно!
Старий мисливець поспішив слідом за Асмік у схованку під виступом скелі.
В цей час згори, з «воріт пекла», долинув зловісний гуркіт, десь загриміло, і дим жовтими клубками повалив з пащі печери.
Хмари, що набігли з гір, нарешті зібралися над Севаном. Темні, похмурі, ніби чорною завісою накрили вони світлу гладінь озера. Озеро теж почорніло, потемніло, але незабаром його гладенька поверхня затріпотіла, здавалось, безліччю білокрилих чайок. Не вітер, що налетів з гір, здійняв на Севані хвилі, покривши їх гребені білою мереживною піною.
Спала денна спека, повіяло прохолодою. Зів’ялі рослини ожили, затріпотіли…
А внизу, в долині, радісно вигукували колгоспники: «Дощ!.. дощ!..»
Якби ця злива пройшла над колгоспними полями, змученими спекою!
Сінокосарки, які працювали на берегах озера Гіллі, зупинилися. Бригадир Овсеп наказав припинити роботу.
— Дощ зіпсує скошене. Нехай пройде! — і, глянувши на членів своєї бригади, спитав: — А сухе сіно встигнемо зібрати до дощу?
— Чого там запитувати, тільки час гаяти! — сказав молодий кремезний колгоспник. — Почнемо, товариші!
Всі взялися за граблі.
— Ну, любі мої, давайте скоріше! — кивнув толовою Овсеп. і різнокольоровий потік озброєних граблями колгоспниць рушив уперед.
Поспішно згрібаючи сіно, жінки час од часу поглядали на небо. їх турбувало не те, що дощ промочить сіно: сіно намокне й висохне.
ebooksa