Слідом за Грикором на край печери вибіг Камо і закричав, як божевільний:
— Дідусю, вода! Вода майже поруч! Канал, той самий канал!
— Ех, внуче, чого ж ви чекаєте? — обізвався старий. Що мені робити? Можливо, допомогти вам? — додав він, зовсім забувши про пекло і про свої страхи:
— Ні, дідусю. У нас нема більше капсулів, зараз ми йдемо до вас.
Повернувшись до товаришів, Камо сказав з досадою:
— Жаль, що немає в нас більше капсулів! Яка була б радість!..
Все село кинулось би до Чорних скель… А тепер доведеться ще почекати. Піднявшись по вірьовочній драбині на вершину, наші розвідники спустилися звідти в міжгір’я. На радощах ніхто з них не помічав, що йде сильний дощ.
Камо вже підходив до дерева, коли позаду нього почувся веселий голос:
— Тут, тут! Ми сховались від дощу! — І легкими, як у кізки, стрибками вибігла їм назустріч Асмік.
В цю ж мить знову вдарив грім такої страшної сили, ніби скеля розкололась або зразу вистрілили з сотні гармат. Асмік з Арменом злякано присіли. Те ж саме зробили Грикор і Сето, які йшли за ними. А Камо ніби якась невідома сила підкинула вгору: він змахнув руками і розпластався на землі ниць.
Запалений блискавкою, гігантським факелом спалахнув дуб.
Дід-мисливець злякано вибіг з-під скелі, побачив хлопців, які припали до землі, і звів руки до неба: — О сатаеле[17], о боже пекла, що ж, яку відповідь я дам батькам цих дітей?.. О безжалісний, безсердечний дияволе!..
Асмік лежала, то відкриваючи, то закриваючи рота, схожа на викинуту з води рибку. Однак вона швидко опам’яталась і, похитуючись, звелась на ноги. Опам’ятались і Сето з Грикором, а незабаром і Камо.
Зніяковілі і злякані, хлопці мовчки дивились один на одного, на розгублене обличчя діда, на палаюче дерево…
Грикор заговорив перший:
— Мало ніг не витягли, поки воду знайшли, — засміявся він.
— Ходім, ходім, хлоп’ята! — тривожно підганяв їх дід.
Дорогою до села дід Асатур казав:
— Ну, що, по-вашому, не сатаел вас ударив?
— Як же б ми залишились живими, коли б він нас ударив? — засміявся Камо.
ebooksa