Скинули свої куртки і гаряче взялися за роботу — Сето, Грикор і Артуш.
На краю виїмки, з ліхтарем в руках, стояла Асмік. Куртка Армена не допомогла. Дівчинка тремтіла все дужче, і світлий зайчик ліхтаря весь час то піднімався, то тікав з виїмки.
— Е-е-е, це не діло, — нарешті вирішив Армен. — Ти тут замерзнеш, Асмік. Краще б ішла додому, а з ліхтарем ми й без тебе впораємось.
— Ні-ні, нізащо!..
— Іди, іди… Ти там будеш корисною, їди доглянь Камо, розваж його.
— Ні! — ще раз сказала Асмік і зашарілась. Добре, що світло ліхтаря падало не на неї і товариші не помітили цього.
— Справді, — втрутився Сето, — нічого тобі тут залишатись. Іди додому, а ліхтар ми прикріпимо до каменя, і світло не танцюватиме по землі, як зараз.
Асмік нарешті поступилась. Сето провів її до виходу з печери і допоміг вибратись на вершину скелі. Звідти вже сама Асмік, підстрибуючи, як кізка, побігла до села.
Увечері в сінях почувся тупіт ніг, двері з грюкотом відчинились, і в кімнату до Камо ввалились Армен, Сето, Грикор, а за ними, намагаючись бути непомітним, і Артуш.
— Ах ви, дезертири! Нас у «пекло» послали, а самі тут прохолоджуєтесь, байдики б’єте? Ось як, виявляється, ти комедії розігрувала? Дрижала, скаржилась: «Холодно», — жартував Грикор.
Хлопці кинулись до Камо і почали його обіймати.
— Ой, не всі разом, ставайте в чергу, — жартував Грикор.
Камо лише зараз помітив Артуша. Той стояв у кутку біля шафи і ніяково м’яв у руках шапку. Він був, як і всі інші, в поросі і землі.
На пожвавленому обличчі Камо промайнула тінь, він став серйознішим.
Асмік побачила це й поспішила на допомогу Артушеві.
— Ось, — промовила вона, ніби рекомендуючи його, — новий член нашого гуртка юних натуралістів. Він працює з нами в печері, підміняючи тебе. Артуш щиро визнав свою попередню поведінку негідною, і ми всі простили йому. Простиш і ти, Камо, чи не так?
Хіба могло будь-яке почуття помсти, злоби, недоброзичливості знайти місце в серці хлопця? Та й чи було воно в ньому колись, у доброму серці Камо? Та ще тепер, коли він тільки-но врятований від смерті, був сповнений найкращих почуттів, до всіх людей…
І тому, коли Артуш соромливо підійшов до нього, збираючись просити вибачення, Камо швидко затулив йому рота рукою і ласкаво промовив:
— Не треба. Тепер ми будемо добрими друзями. Я давно цього хотів.
І хлопчики обнялися.
ebooksa