Таємниця гірського озера

— Ну, як ти себе почуваєш, Камо? — чуйно спитав Армен, узявши товариша за руку.

— Трохи важка голова, а то все добре.

— Ну, ще б пак не добре! — втрутився Грикор, лукаво покосившись убік Асмік.

— Як же вода, вода?.. — нетерпляче опитав Камо.

— Вода буде, працюємо. Сьогодні докопались до величезного плоского каменя, — сказав Сето. — Вода під ним — це зрозуміло. Проб’ємо камінь — вода фонтаном рине.

Камо схвильовано підвівся і сів на ліжку:

— Нащо в цю справу втрутилась будівельна бригада? Воду ми знайшли, ми й повинні її дати селу. Розумієте: ми. юні натуралісти! Ганьба, якщо нас випередить хтось інший. Для нас це справа честі.

— Ми власними силами не скоро впоралися б, а запізнюватись не можна. Вони правильно зробили, що прийшли нам на допомогу, — сказав Армен. — Якщо води не буде ще днів два-три, поля пропадуть…

Останні вибухи

Ще не настав ранок і село Лчаван спочивало в глибокому, міцному сні. Якийсь юнак верхи на маленькому рябому коникові, з прив’язаною до сідла торбиною і ломом, поспішаючи, їхав у передранкових сутінках дорогою, що вела до Чорних скель. Він весь час оглядався, ніби робив щось таємниче і не хотів, щоб його бачили. Доїхавши до розбитого блискавкою дуба, він прив’язав до нього коня і поліз на скелю.

Добравшись до її вершини, юнак зупинився і подивився вниз.

Обрій на сході помалу світлішав, і зірки одна за одною згасали. Високо в небосхилі ще яскраво горіла тільки Венера.

В очеретах озера Гіллі пробуджувалось пернате населення. Ранковий вітерець, набігаючи з вершин Далі-Дагу иа дзеркальну гладінь Севану, вкривав її легкими брижами. Гігантське водоймище щохвилини зміняло свій колір і ставало дедалі світлішим.

Яке чудове життя! Яка чарівна гарна природа! Як хороше жити, насолоджуватись благами нашого чудового світу!..

Хлопець жадібно вдихав свіже ранкове повітря. Він живий, він знову в цьому чудовому, казковому світі! Він став ще милішім, жаданішим після того, як так близько пройшла смерть!.. І ніхто, ніхто, так як він, не міг зараз розуміти цінність життя і любити цей світ…

Вірьовочна драбинка висіла на своєму місці, прикріплена до одного з зубців скелі: мандрівки у «ворота пекла» стали такими звичайними, що її більше й не приймали.

Хлопець звично спустився по драбині і ввійшов у Печеру. Серце його завмерло від щастя: плескіт води, нещодавно такий глухий, було чути цілком виразно. Стрясаючи скелю, з клекотом і дзвоном мчав десь зовсім близько під ногами бурхливий водяний потік.

Ввійшовши в другу печеру, Камо (читач, певне, давно пізнав його) побачив, що за ці два дні тут виконана величезна робота.

Він засвітив ліхтар, прикріпив його до каменя на краю великої виїмки, утвореної вибухами, і, взявши лом, почав довбати скелю там, де звуки води було чути найбільш виразно.

* * *

Село щойно прокинулося, коли знайома нам група юних натуралістів підходила до Чорних скель.