— А ви справді добре вмієте замітати сліди обшуку, — мовив за хвилю Тихий. — Я в кімнаті нічого не помітив.
— Вмію, коли не лінуюсь, — признався Клубічко. — Але у вас нічого було замітати. Я там не був, я ж вам уже сказав.
— Так я вам і повірив! Звідки ж ви знали…
— Ви маєте на увазі радіолу, програвач і все інше? Леле, таж нема нічого простішого. Як ідеал кожної заміжньої жінки мати холодильник, так ідеал кожного юнака, котрий хоче спокушати пані,— радіола, програвач. — Клубічко засміявся. — Я не фахівець у цій галузі, але знаю, що музика відіграє в ній не останню роль. Хоч дивно: люди в такі хвилини настільки захоплені собою, що її, власне, не помічають, Мабуть, вона позитивно впливає на їхню підсвідомість. Наступний поважний чинник — алкоголь. Оскільки ви не можете своїй дамі запропонувати півлітра пива, — хоч більшість жінок любить його, але чомусь соромиться признатися, — або коньяк, який п"янить дужче й швидше, то ви й пропонуєте їй чудовий солодкий боле, котрий діє на неї, мов дурман. Є речі, що закономірно повторюються, тож я з певністю передбачав у вас програвач, різноколірні лампочки, болс і сардини.
— Хоч я їх і ненавиджу. Але як ви знаєте, що в мене є еспресо?[7]
Клубічко засміявся:
— Навіяння!
Тихий злякано глянув на нього. На красеня нагонив страх ще й той мовчазний, схожий на військового чоловік поряд з водієм. Машина виїхала на околицю міста — в район вілл.
— Тут у вас гарно, — мовив Клубічко. — Закурите?
— Дякую, не хочу, — відрубав Тихий. — Мені хочеться лише одного — знати, чому я вас послухав.
Клубічко здвигнув плечима:
— Це вже ви розгадайте самі. Особисто мене ви цікавите відтоді, як я вас зустрів у пані Салачової в Празі.
— Це помилка, — відказав Тихий невпевнено. — Я не був у неї в Празі. Але, щоправда, сьогодні вона приїздила до мене.
— Прилітала, пане Тихий! Чи не здасться вам дивним, що вона прилетіла саме до вас?
Але перш ніж Тихий устиг щось відповісти, машина зупинилася перед невеликою віллою, оточеною невисокими деревами. Із темряви саду долинало пекельне нявчання кішок і войовничі заклики котів.
— Вийдемо? — спитав Клубічко. — Якщо ви вже перестали на мене гніватися, то, може, й справді запросите на каву?
Тихий мовчки виліз із машини, пройшов короткою цегляною доріжкою, відімкнув двері й зник у темному коридорі; Клубічко чекав, поки він увімкне світло. Відтак пішов слідом за ним на другий поверх сходами, застеленими зелено-коричневим килимом, що вели до маленького передпокою. Тихий відімкнув ще одні двері і знову увімкнув світло. У невеликій кімнатці стояв стіл; друга кімната, з великою канапою, правила за вітальню. На буфеті справді стояла радіола й пляшка лікеру. Тихий зник в обклеєних шпалерами дверях і за кілька хвилин вийшов, несучи малий еспресо. Критично подивився на кволу Клубічкову поставу й спитав:
— П"єте о цій порі слабку чи міцну?
— Може, це вам не сподобається, — люб"язно відповів Клубічко, — але я вживаю о всякій порі три кофейні ложечки на чашку. Це єдиний принцип, якого я ще не зрадив.
— Не боїтеся, що не заснете?
ebooksa