У Петра закрався в душу сумнів, що емігрантські справи такі обтяжливі, та не висловив цього припущення: для чого загострювати стосунки з цим вушлим молодиком? Навпаки, з ним слід роззнайомитися і навіть потоваришувати, лише за такої умови зможе принагідно щось витягнути з нього.
— Обідати! — вигукнув Вакар, немов запрошував Петра не до готельного бістро, а в фешенебельний ресторан.
Вовк десь читав, що найкраще годують у Парижі у “Максима” — притулок знаменитих артистів, політичних діячів і грошовитих буржуїв, — удав з себе простака й запитав:
— Поведете до “Максима”?
Микола Платонович зареготав голосно й весело:
— А у вас губа не з лопуцька, — мовив крізь сміх. — Знаєте, скільки коштує обід у “Максима”?
— Звідки ж?
— Без штанів принаймні лишимося.
— А я гадав, похвалюсь Богданові Юліановичу: у ресторані “Максим” нам подавали такі вустриці…
— Вустриць не буде, — категорично заперечив Вакар. — До речі, ви їх пробували?
— Ніколи.
— От і не треба: гидота… Ви, прапорщику, з дворян?
Вовк збагнув, куди гне Микола Платонович, і відповів з гідністю:
— Хіба тільки дворяни мають вишукані смаки?
— Та і я не з дворян, — пояснив Вакар. — І їсти ми будемо з вами, прапорщику, протертий картопляний суп, а на друге біфштекс.
— Я не заперечую проти картопляного супу.
— Зголодніли? Що ж, усі там, у Совпедії, зголодніли… Але ж недавно мене годували в Києві таким борщем!
— Ви були в Києві? — Вакарове зізнання могло бути важливим, хоча натяк на це був у листі Мухіна. Той писав: “відомі вам особи з Тарасівської”. Щоправда, категоричного твердження, що “особи з Тарасівської” персонально спілкувалися з Вакаром, там не було.
— Я був не тільки в Києві, — ствердив Микола Платонович, — а і в Москві.
— Успішно? — обережно поцікавився Вовк.
ebooksa