— Однак тільки щойно сказали, що збираєтесь назад до поліської глухомані.
— За недосвідченістю, — відрізав Вовк. Він зрозумів, що Микола Платонович перебуває на тій приємній стадії сп’яніння, коли мозок працює більш-менш чітко, проте сам видаєшся собі особою значнішою, ніж є насправді, і все навколо уявляєш в рожевих тонах. — Ви переконали мене в перспективності Центру дії у Києві, і я докладу всіх зусиль до зміцнення організації.
— Діяльність її суворо засекречена й небезпечна.
— Хіба не розумію? Тут, тільки тут, у Парижі, відчув полегкість. Це ж треба: по рідній землі ходимо озираючись. Чекісти, ДПУ по-нинішньому, червоні комісари, просто активісти з заводів та фабрик… Нема життя, пане Вакаре, слово честі, вперше за баї ато місяців відчуваю себе розкутим… — Вовк допив вино, розмірковуючи. Здається, у нього встановлюються непогані взаємини з цим жевжиком. Треба зміцнити їх. Гроші в нього є, й нічого не шкода, якщо вдасться хоч трохи розкрутити цей Центр дії. Напевне, саме через якось члена Центру дії ідо з Києва військова інформація… Рішення визріло, й Вовк запропонував, удаючи, що вагається: — Не знаю, як і сказати, шановний Миколо Платоновичу, дуже хотілося б мені, та не наважусь…
— А ви наважтесь.
— Якось незручно, та, зрештою… Тільки вибачте, якщо моя пропозиція несприйнятна, прошу не гніватись.
Вовк побачив, як насторожився Вакар. Виявляється, не такий уже й п’яний. І все ж посміхнувся Петрові її підохотив:
— Не соромтеся, друже, я з задоволенням вислухаю вас.
— Справа в тому… — Петро поплескав себе по кишені. — Але вибачте, прошу не гніватись… Раніше я вам не сказав, посоромився, проте отаман Грунтенко, відправляючи мене за кордон, видав деяку суму на особисті витрати. Вибачаюсь, у золоті… Отаман Грунтенко, знаєте, людина дуже досвідчена, жив у Польщі, тобто йому відомо, що з грошима тут не пропадеш. Спочатку я хотів дещо придбати в Парижі, скажімо, такий піджак, як у вас, дуже й дуже симпатичний, та для чого він мені в Києві? У такому піджаку мене за версту пізнаватимуть, а ви самі кажете — сувора конспірація. От я й подумав… Буду щасливий, коли не відмовитесь повечеряти зі мною в ресторані. Із шампанським…
Вакар подивився на Вовка пильно, й Петро вирішив, що Микола Платонович розгадав його. Проте риси обличчя Бакара пом’якшали, раптом зачудовано покрутив головою і визнав:
— От не уявляв… Що ж, пропозиція прийнятна, навіть спокуслива. Але скільки маєте грошей?
— Три золотих десятки! — Петро вважав, що ошелешить Бакара, проте той лише задоволено клацнув пальцями.
— На “Максима” не розраховуйте, — сказав. — Та на вустриці й шампанське стачить. Тут неподалік є досить пристойний ресторан, поїдемо на Єлісейські Поля. — Він критично обдивився Петра й зауважив: — Костюм пристойний, а сорочку свіжу маєте?
— Звичайно.
— Краватку?
Вовк похитав головою.
— Відвик.
— Розумію вас, навіть дуже розумію. Доведеться придбати, тут поруч є магазин. Зрештою, в Парижі все можна купити — це вам, шановний, не Київ.
За два кроки в невеличкій крамничці вони справді придбали недорогу смугасту краватку й піднялися на Петрову мансарду. Піднімались не пішки, а ліфтом: Вовк і не пам’ятав, коли користувався ліфтом, у Києві — переважно у центрі та Липках — в деяких будинках також були ліфти, але всі як один не працювали. Спочатку не вистачало електрики, за цей час попсувалися мотори, якісь частини порозкрадали — ось ліфти й застигли, здається, навічно, дивуючи непризвичаєних людей обтягнутими сіткою шахтами. А тут сам портьє викликав їм кабіну й шанобливо розчинив двері.
Вакар порекомендував Петрові одягнути сорочку з білим заокругленим коміром, сам зав’язав йому краватку, відступив на крок, зміряв очима з ніг до голови й задоволено посміхнувся.
ebooksa