— Мій батько працював на “Арсеналі”…
— Яке це має відношення до Яновського?
— Все одно рота мені не затулите!
— Отже, претензій у тебе до завгара нема?
— Я проти нього. Вимагаю прийняти резолюцію і передати її у губвиконком: профспілка виявляє політичне недовір’я колишньому царському полковнику Яновському й вимагає відсторонити його від обов’язків завгара.
— Я проти, — сказав Грицько.
— І я також, — підтримав його Синиця. — Наше засідання закінчене. Всі можуть бути вільні.
— Хвилинку, — підвівся Олег Данилович. — Я хочу внести деяку ясність. Мене цілком влаштовує робота слюсаря або механіка. Я і прийшов до гаража, аби ремонтувати машини. — Перехопив теплий погляд Грицька, зупинив очі на Синиці: той дивився на нього спокійно — ні засудження, ні доброзичливості не прочитав на його обличчі.
Раптом Синиця підвівся, підійшов до Яновського мало не впритул, мовив:
— Ми тобі, Даниловичу, віримо. Але врахуй, працювати тобі зараз буде важче: на тебе всі іншими очима дивитимуться. Принаймні спочатку, поки не обітрешся.
— Догадуюсь.
— А якщо догадуєшся, зарубай на носі: ми тебе до своєї компанії поки що не прийняли. Проти тебе не заперечуємо, але ж до твого дому я не піду. Поки, — пом’якшив удар, — поки не доведеш, що зовсім свій.
— Дворянства це можете простити? — не втримався Олег Данилович. Йому нараз зробилося гірко: хіба винен, що народився в дворянській родині?
— І це важить.
— Але ж, наскільки мені відомо, Ленін також із дворян.
Обличчя в Синиці посуворішало, стиснув кулак, наче збирався вдарити.
— Ти Ілліча не торкайся! Ілліч з нами весь час, він нас і підняв на революцію. Проти свого ж класу.
Але Яновський вже збагнув, що припустився помилки.
— Так, — згодився, — хто-хто, а Ленін завжди був з робітниками.
Олег Данилович пішов до дверей, та Сперкач зупинив його. Сказав тоном, що не викликав заперечення: