— Після обіду поїдете до Голосіївського лісу, — повідомила Тетяна Пилипівна. — Краще взяти візника, бо трамваї ходять рідко. На вас чекатимуть.
— Хто?..
— А ви швидкий! — зміряла його поглядом господиня. — Від кола, де трамвай розвертається, два квартали. Провулок Тихий, два. Він і справді тихий, самі переконаєтесь…
Провулок Тихий вів до самісінького Голосіївського лісу, і восени, певно, вітер носив по ньому дубове та кленове листя. Дуби впритул підступали до хат, у їхніх кронах цвірінькало та співало численне птаство. Райський куточок: за півгодини їзди на трамваї центр Києва, а тут зовсім патріархальне село, криниця з журавлем, і тільки жерстяні номери на хвіртках засвідчують міські амбіції мешканців.
Вовк зазирнув через невисокий паркан до садочка, що відокремлював будиночок під зеленим залізним дахом від вулиці, та нікого не побачив. Поторгав хвіртку — зарипіла жалібно, наче скаржачись на недбайливого господаря, і Петро ступив до садиби. Від хвіртки до ганку вела доріжка, обсаджена смородиновими кущами, великі ягоди висіли на них, Вовк не втримався і зірвав кілька. Чорна смородина завжди смакувала йому — примружився од задоволення, піднявся на кілька сходинок і мало не зіштовхнувся з чоловіком у білій сорочці, який стояв у напівпрочиненнх дверях.
Петро відступив на крок, а чоловік заспокійливо посміхнувся і запитав перший:
— Від Тетяни?
— Так, Тетяна Пилипівна назвала мені цю адресу.
— Проходьте, — відступив чоловік.
Був він уже літній, далеко за сорок, з сивими скронями В виразно окресленим черевом, проте ще не втратив форми — м’язи круглилися під рукавами свіжої і накрохмаленої сорочки.
Петро оглянув світлу веранду, що починалась одразу за танком, і сказав, як вчила його Тетяна Пилипівна:
— Вісімдесят сім…
— Шістдесят п’ять, — відповів господар і пропустив Вовка до приміщення.
Вони влаштувалися на веранді, господар посадив Петра на жорсткий віденський стілець з гнутою спинкою, сам сів на диван і попросив:
— Розповідайте: хто ви й звідки, бо Тетяна сказала тільки, що з Житомирщини від отамана… Як його?.. — удав, що забув прізвище.
— Загін Длугопольського й Грунтенка контролює кілька повітів на Поліссі, — відчайдушно збрехав Вовк.
— Овва! Якби так, всі київські газети писали б про це. А я щось не читав такого…
— Однак факт лишається фактом, — не здався Петро. — Наш загін здійснив кілька великих операцій і набирає сили.
— Чекайте, це не ви наскочили на поїзд?
— Ми. І небезуспішно…
ebooksa