Смок і Малий
— Дивно тільки, як нам обом сниться одне й те саме, — зауважив Смок.
— Зовсім ні. Ти мені просто ввижаєшся уві сні. І інші теж розмовляють зі мною уві сні. Я, мабуть, збожеволію. Якщо цей сон триватиме довше, то я раптом почну кусатися й завивати!
На шостий вечір гри найбільшу ставку зменшили до п"яти доларів.
— Гаразд, — сказав Смок банкометові. — Я хочу й сьогодні взяти свої три тисячі п"ятсот доларів. Ви лише змусите мене грати довше, ніж вчора.
— Чому ви не граєте за яким-небудь іншим столом? — зі злістю спитав круп"є.
— Бо мені тут подобається! — Смок глянув на пічку, що гула за кілька кроків од нього. — Тут нема протягу, тепло та затишно.
Принісши додому дев"ятий мішок золотого піску, Малий мало з глузду не з"їхав.
— Досить з мене, Смоку! Я бачу, що й справді не сплю. Взагалі системи не може бути, але ти її винайшов. Двічі по два не чотири, а більше. Все пішло шкереберть. К бісу таблицю множення! Два — це вісім, дев"ять — одинадцять, а два рази по два — вісімсот сорок шість з… половиною. Ніщо — це щось, а нічого — це все. Двічі все — дорівнює кольдкрему, пісній сметані і ситцевим коням. Ти винайшов систему! Чого не було, те є, а чого нема, те буде. Сонце сходить на заході, місяць обернувся на монету, зорі — це м"ясні консерви, цинга — благословення боже, той, хто помер — живий, скелі течуть, вода — це газ, я — не я, а ти — не ти, і, можливо, ми близнюки, якщо ми не картопля, засмажена на мідному купоросі. Розбудіть мене! Ой, розбудіть мене!
Наступного ранку до їхньої хати завітав гість. Смок знав його. То був Гарві Моран, власник рулетки в «Тіволі». Коли він заговорив, в його низькому голосі чулось благання.
— Ви всіх нас ошелешили, Смоку, — почав він. — Я прийшов за дорученням власників дев"ятьох гральних столів. Ми нічого не розуміємо, хоч знаємо, що в рулетці ніколи не існувало якоїсь системи. Всі математики повторюють те саме. Рулетка сама по собі система, і тому ніяка інша система не може її побити, бо тоді арифметику треба викинути на смітник.
Малий завзято закивав.
— Коли система може побити систему, тоді зовсім нема ніякої системи, — провадив далі Моран. — Інакше довелось би визнати, що одна річ може бути у двох різних місцях одночасно або дві речі можуть бути одночасно в одному місці, дарма що це місце здатне вмістити лиш одну з них.
— Але ж ви бачили мою гру, — відповів Смок. — І коли ви вважаєте, що мені тільки щастить, то навіщо турбуватися?
— Ото ж бо й є! Ми не можемо не турбуватися. Ви маєте якусь систему, тоді як ми знаємо, що її бути не може. Я стежив за вами п"ять вечорів і спостеріг, що ви маєте кілька улюблених номерів, на які ви завжди виграєте. Так от, ми, власники десяти гральних столів, звертаємося до вас з дружньою пропозицією. Ми поставимо стіл в задній кімнаті «Оленячого Рогу», і там чикрижте нас на здоров"я. Це буде цілком приватно. Тільки ви, Малий та ми. Ну, що ви скажете?
— Давайте зробимо трохи інакше, — відповів Смок. — Вам хочеться стежити за моєю грою. Сьогодні ввечері я гратиму в «Оленячому Розі». Отам і слідкуйте за моєю системою скільки завгодно.
Того вечора, коли Смок сів на своє звичайне місце, круп"є припинив гру.
— Гру закінчено, — сказав він. — Так звелів господар.
Але власники гральних столів, що зібралися тут, не хотіли з цим миритися. За кілька хвилин вони самі зладили банк. Кожний поклав тисячу, й гра почалася.
— Чикрижте нас, — закликав Гарві Моран, коли круп"є пустив кульку.
— Згодні на ставку в двадцять п"ять доларів? — спитав Смок.