— Звідки я знаю? — огризнулась вона — Не я ж дбала про харчі.
— Про них дбав Еймос Уентворт, — здогадався Смок. — Гаразд. Ну, а тепер скажіть — даю вам слово, що це зостанеться між нами! Чи не сховав він де-небудь трохи сирої картоплі?
— Ні, ні. Хіба б він міг?
— А чом би й ні?
Вона тільки знизала плечима.
— Уентворт — свиня, — сказав Малий, коли Смок поділився з ним своїм підозрінням.
— І Лора Сіблі теж, — додав Смок. — Вона знає, що з нього є картопля, і мовчить, бо сама хоче випросити в нього.
— А він не хоче дати, так? — Малий почав виливати свою злість проти людської підлоти в цілому потоці найдобірнішої лайки, а тоді спинився, щоб звести дух.
Тієї ночі, коли весь табір стогнав і спав, а може, стогнав і не спав, Смок пішов до неосвітленої халупи Уентворта.
— Слухайте, Уентворте, — звернувся він. — У мене тисяча доларів золотим піском у цій торбинці. Я заможна людина і можу собі це дозволити. Боюсь, що й мене зачепила цинга. Покладіть сиру картоплину в мою руку — і золото ваше. Ось потримайте його.
Смок здригнувся, коли Уентворт простяг у темряві руку і взяв золото. Він чув, як той нишпорив у ковдрах, а потім відчув у своїй руці картоплину.
Смок не чекав до ранку. Вони з Малим давно вже боялися за життя двох тяжкохворих і тому одразу кинулись до їхньої хижі. Розтерши та розмішавши немиту й необдирану тисячодоларову картоплину, вони вливали по краплині густий сік у жахливі дірки, що були колись ротами.
Всю ніч Смок і Малий давали хворим картопляний сік. Наступного дня стан здоров"я цих двох пацієнтів настільки покращав, що хлопці очам своїм не вірили. Через сорок вісім годин, коли було спожито всю картоплину, обидва були поза небезпекою, хоч і далекі ще від цілковитого одужання.
— Знаєте що? — сказав Смок Уентвортові.—У мене є в цій країні золотоносні ділянки, і мої розписки ходять усюди. Я дам вам по п"ятсот доларів за картоплину, а всього п"ятдесят тисяч доларів за сотню картоплин.
— А золотого піску у вас вже нема? — спитав Уентворт.
— Ми з Малим вишкребли все, що мали. Але в копалинах у нас кілька мільйонів.
— Нема в мене більше картоплі,— сказав Уентворт. — Я сам хотів би її мати. Тільки одна й була на випадок хвороби. Я продав її тому, що хочу виїхати з цієї країни.
Хоч картопляного соку вже не було, на третій день стало ясно, що ті двоє хворих, які ним лікувались, швидко одужують. Решті ж хворих дедалі гіршало. Четвертого дня поховали три жахливих трупи. Малий витерпів ці тортури, а потім звернувся до Смока:
— Ти пробував на свій лад. А тепер я спробую по-своєму.
І попрямував до злодієвої халупи. Що там було, Малий ніколи не розказував. Він вийшов звідти з побитими та обідраними руками, а обличчя Уентворта було все у синцях та ще й голова його якось криво сиділа на негнучкій шиї. До цього, мабуть, спричинилося те, що з одного боку його горлянки синіли відбитки чотирьох пальців, а з другого — одного, зате дуже товстого.