Після цього Смок та Малий вскочили до Уентворта, витягли його за двері прямо на сніг і почали нишпорити у хижі по всіх кутках. Лора Сіблі з запалом допомагала їм.
— Тобі нічого не дістанеться, старенька, хоч би ми знайшли тут цілу тонну, — запевняв її Малий.
Смок заперечливо похитав головою.
— Це ж вбивство! — напосідав Малий. — Він же вбиває всіх цих бідолах, Хай тоді краще візьме сокиру та й порубає їм голови.
Минув ще день. Смок і Малий стежили за кожним кроком Уентворта. Кілька разів, коли він виходив по воду, вони ніби ненароком наближались до халупи. І щоразу він швидко вертався без води.
— Він заховав її в халупі, — сказав Малий. — Але де? Ми ж перенишпорили скрізь. — Він підвівся й надяг рукавиці. — Я знайду її, хоч би мені довелося зруйнувати всю халупу!
Він глянув на Смока, що сидів зосереджений, неуважний і не чув його слів.
— Що сталось? — гнівно спитав Малий. — Чи, може, в тебе теж починається цинга?
— Я оце хочу пригадати…
— Що саме?
— Не знаю. Але щось дуже потрібне. Якби я тільки міг згадати…
— Слухай-но, Смоку, не дурій, — злякався Малий. — Подумай, що тоді буде зі мною? Ходімо краще допоможеш мені розтрощити ту халупу. Я б навіть спалив її, якби це не зашкодило нашій бульбі.
— Отож бо й воно! — гукнув Смок, зриваючись на рівні ноги. — Саме це я й намагався згадати. Де наша бляшанка з гасом? Давай, Малий! Картопля наша!
— А що буде далі?
— Дивись собі та й годі, — посміхнувся Смок.
Через кілька хвилин, при зеленкуватому мерехтінні північного сяйна, вони підкралися до халупи Уентворта. Дбайливо та обережно облили гасом вікна й одвірки. Потім підпалили сірником і почали спокійно дивитися, як розгоралось полум"я.
Уентворт вискочив, дико глипнув очима і пірнув назад до халупи. За хвилю він вийшов знову, згинаючись під важким мішком. Смок і Малий кинулись на нього, наче голодні вовки, — той упав — мішок на нього. Смок схопив мішка, та Уентворт вп"явся йому в коліна, піднявши бліде, як у мерця, обличчя.
— Дайте мені хоч десять… десять… Ну, п"ять! — лементував він і в божевільній люті нахилив голову, щоб укусити Смока за литку, але роздумав і заходився знову благати — П"ять… тільки п"ять! — скиглив він. — Я сам хотів її завтра оддати. Так, завтра… Бо в ній життя… Життя! Залиште хоч п"ять!
— Де другий мішок? — урвав його Смок.
— Я з"їв його, — признався той. — Тут — все, що лишилося. Дайте мені хоч трошки!