Я надокучив би читачеві, перелічуючи величезну кількість славетних осіб, викликаних, щоб задовольнити ненаситне моє бажання бачити перед собою світ у всіх періодах його давньої історії. З найбільшим задоволенням зупиняв я свої очі на людях, що нищили тиранів та узурпаторів, і на тих, хто визволяв пригнічені й покривджені народи. В мене не вистачає слів, щоб красномовно висловити всі почуття, які охопили мене при зустрічі з цими людьми.
РОЗДІЛ VIII
Один день я присвятив розмові з найуславленішими мудрецями стародавнього світу. Я попросив викликати Гомера[51] та Арістотеля[52] разом з усіма їхніми коментаторами. Проте цих останніх була така сила, що кількасот їх мусило чекати надворі та в інших кімнатах палацу. Я не тільки відразу впізнав двох геніїв серед юрби, але й відрізнив одного від одного. Гомер був вищий на зріст і вродливіший за Арістотеля. Як на свій вік, тримався він дуже прямо, а очі його були найжвавіші та найпроникливіші з усіх, які я будь-коли бачив. Арістотель дуже горбився й спирався на ціпок. Обличчя його було худорляве, волосся — рівне й рідке, голос — глухий. Я швидко помітив, що обидва вони були незнайомі зі своїми коментаторами і досі ніколи не бачили їх і не чули про них. А один із привидів, імені якого я не називатиму, шепнув мені, що на тому світі коментатори завжди тримаються якнайдалі від своїх авторів. Їм соромно дивитися у вічі мудрецям, суть чиїх творів вони так жахливо перекрутили у своїх коментарях. Я познайомив Гомера з Дідімом[53] та Євстафієм[54] і переконав його поставитись до них краще, ніж вони, мабуть, заслуговували, бо Гомер швидко виявив, що їм не вистачає хисту зрозуміти дух поезії. Я познайомив був Арістотеля із Скоттом[55] та Рамусом[56]. Але коли я став викладати філософові їхні погляди, він страшенно розсердився і запитав мене, чи й усі інші коментатори такі йолопи, як вони.
Я попросив правителя викликати Декарта[57] й Гассенді[58] і умовив їх викласти свої системи Арістотелеві. Великий філософ одверто визнав свої помилки у вченні про природу, бо йому доводилось обгрунтовувати багато міркувань самими здогадами. Він гадав, що філософська система Гассенді, яка по суті є пристосованою до сучасних смаків доктриною Епікура[59] також теорія вихорів Декарта будуть однаково відкинуті нащадками. Він провістив таку саму долю теорії тяжіння, яку теперішні вчені боронять з таким запалом. Він сказав, що нові системи природи — тільки нова мода, яка міняється з кожним новим поколінням. Навіть ті філософи, що намагаються вивести їх за допомогою математики, матимуть успіх тільки на короткий час і потім вийдуть з моди.
П"ять днів я витратив на розмови з багатьма іншими стародавніми вченими. Я бачив більшість римських імператорів. Я намовив правителя викликати кухарів Геліогабала[60], щоб вони приготували нам обід, але через брак продуктів вони неспроможні були показати нам своє вміння. Один ілот Агесілая[61] приготував нам спартанську юшку, але я міг проковтнути лише одну ложку.
Найбільшу огиду викликала в мене нова історія, бо, уважно придивившися до всіх осіб, що в минулому сторіччі зажили такої гучної слави при дворах монархів, я зрозумів, як дурять світ усі продажні письменники, приписуючи воєнні подвиги боягузам, мудрі поради — дурням, щирість — підлабузникам, римську доблесть — зрадникам батьківщини, правдивість — наклепникам. Я побачив, скільки безневинних і прекрасних людей було засуджено на страту та на заслання через те, що міністри підкупили суддів; скільки мерзотників діставали найвищі посади, владу, почесті та багатства; яку велику участь брали у придворному житті та подіях, у державних радах та сенатах шахраї, повії, паразити й блазні. Як став зневажати я людську мудрість та чесність, коли взнав правду про пружини й мотиви великих подій і про нікчемні випадковості, яким вони завдячують свій успіх!
Слухаючи розповіді покійників, я відкрив шахрайство й неуцтво тих, хто пнеться писати мемуари, хто переказує розмову між монархом та його прем"єр-міністром, при якій не було жодного свідка, хто відкриває думки послів та державних секретарів і завжди помиляється. Тоді я довідався про справжні причини багатьох визначних подій, що здивували світ; бачив, як повія може впливати на лакеїв, лакеї — на радників, а радники — на сенат. Один генерал у моїй присутності признався, що здобув перемогу тільки через своє боягузтво та погане командування, а один адмірал сказав, що мимоволі завдав поразки ворогові, якому збирався здати свій флот, тільки через те, що був погано обізнаний із станом речей. Три королі запевнили мене, що за свого врядування вони давали перевагу гідній особі тільки помилково або через зрадництво міністра, на якого вони звірились. Проте вони клялися, що така помилка не сталася б, якби їм довелося жити знову. І вони дуже переконливо довели мені, що підтримувати царський трон можуть тільки розбещені люди, бо шляхетна, добромисна, смілива, наполеглива вдача, якої надає людині її доброчесність, завжди стає на перешкоді в державній діяльності монарха.
Мені цікаво було розпитатись, яким способом вельможі діставали високі почесті, титули та величезні багатства. Але я обмежив свої дослідження новітніми часами, уникаючи, проте, сучасності, щоб не образити навіть чужоземців. (Читач, мабуть, не потребує запевнень, що, говорячи про всі неподобства, я зовсім не маю на увазі своєї батьківщини). Передо мною пройшла величезна кількість титулованих осіб, і я, після дуже поверхового ознайомлення, побачив таку мерзоту, що й досі не можу спокійно думати про це. Підступність, насильство, підкуп, шахрайство, звідництво й подібні гидоти були одні з найпростіших способів серед згаданих ними. Та коли деякі з них признались, що свої багатства і величність вони завдячують тому, що зрадили свого покровителя-монарха або батьківщину, інші — отруті, а більшість — підкупові правосуддя з метою занапастити невинного, — то ці відкриття (сподіваюсь, мені вибачать це) зменшили глибоку повагу, яку я, як і личить маленькій людині, почував до високопоставлених осіб.
Я часто чув про великі послуги, зроблені монархам та державам, і хотів побачити людей, що вчинили їх. Під час розшуків я виявив, що імен їхніх не можна знайти в жодному архіві. Збереглись лише прізвища кількох чоловік, змальованих історією в образі відчайдушних шахраїв та зрадників. Про них я ніколи не чув. Всі, що з"явилися, мали пригнічений вигляд і були вбого одягнені; майже всі вони сказали мені, що померли у злиднях та неласці, а дехто навіть на ешафоті або шибениці.
Серед них. був один римлянин, доля якого здалась мені незвичайною. Він сказав, що багато років командував кораблем і в морському бою при Акціумі[62] спромігся прорватись крізь лінію ворожих кораблів, потопити троє великих суден і взяти в полон четверте. Цим він змусив утекти Антонія[63] і вирішив долю бою, під час якого вбито його сина-одинака, що тепер стоїть поруч з ним. Далі він розповів, що, свідомий своєї заслуги, він по закінченні війни поїхав до Риму й просив при дворі Августа[64] призначити його на більший корабель, командира якого було вбито. Та на його прохання не звернули ніякої уваги й віддали цю посаду хлопчиськові, який ніколи не бачив моря, синові Лібертіни, служниці однієї з коханок імператора. Коли він повернувся на свій корабель, його обвинуватили в нехтуванні службових обов"язків, а корабель передали улюбленому пажеві віце-адмірала Публіколи. Старому воїнові довелося оселитись на вбогій фермі, віддалік од Риму; там він помер. Мені стало цікаво дізнатися правди в цій історії, і я попросив викликати Агріппу, командувача флоту в тім бою. Той, з"явившися, ствердив усе й додав ще чимало подробиць, які промовляли на користь капітана, бо той із скромності зменшив або навіть приховав більшість своїх заслуг.
Мене здивувала розбещеність, яка так швидко й широко розвинулася в Римській імперії через розкіш, що її завели там останніми часами. Тому я вже менше дивуюся з подібних випадків по інших країнах, де різноманітні вади панували куди довший час і де всю славу й усю здобич привласнював собі головнокомандувач, який, напевно, мав на них найменше прав.
РОЗДІЛ IX
Настав день від"їзду, і я, попрощавшися з його високістю правителем Глаббдабдрібу, повернувся зі своїми супутниками до Мальдонадо, звідки за два тижні мав одплисти корабель до Лаггнеггу. Обидва мої супутники та ще дехто із знайомих щедро постачили мене харчами на дорогу і навіть прийшли провести на пристань. Плив я щось із місяць. Дорогою нас захопив шторм, і ми змушені були взяти курс на захід, аби потрапити в смугу пасатів, що тягнеться тут більше як на шістдесят миль. 21 квітня 1708 року ми підійшли до Клюмегнігу — порту на південно-східному березі Лаггнеггу. Кинули якір на відстані однієї милі від міста, капітан сигналами викликав лоцмана. За півгодини два лоцмани були вже на кораблі й провели нас серед дуже небезпечних мілин та скель до великої бухти, де цілий флот міг би безпечно об"якоритися за кабельтов од міського муру.
Декотрі з наших матросів, чи то з необачності, чи то навмисне, розповіли лоцманам, що я — чужоземець і відомий мандрівник. Ті своєю чергою повідомили про це урядовця митниці, який узяв мене на допит, ледве я висів на берег. Звернувся він до мене мовою Бальнібарбі, яку завдяки торговельним зносинам знають там усі, а надто моряки та митні урядовці. Я стисло і якомога змістовніше розповів йому свою історію, потаївши тільки, що я — англієць, і назвавшись голландцем. Я мав намір їхати до Японії і знав, що з європейців туди пускають самих голландців. Отож я розповів йому, як зазнав корабельної аварії коло берегів Бальнібарбі, як мене викинуло на скелю та як мене взяли на Лапуту, або летючий острів (про який він не раз чув). Я сказав йому, що тепер пробираюся до Японії, щоб звідти виїхати на батьківщину. Урядовець заявив, що він мусить заарештувати мене і запитати вказівок двору, куди напише негайно і сподівається мати відповідь за два тижні. Мені дали непогану кімнату; біля дверей її стояв вартовий, зате я міг користуватись великим садом. Поводилися зі мною досить чемно і годували ввесь час коштом короля. До мене часто заходили різні люди, найбільше з цікавості, бо в місті стало відомо, що я прибув з далеких країн, про які вони ніколи не чули.
За тлумача я найняв одного юнака з корабля, на якому приїхав. Він був родом із Лаггнеггу, але, проживши кілька років у Мальдонадо, досконало знав обидві мови. З його допомогою я міг підтримувати розмову зі своїми гістьми. Щоправда, та розмова складалася тільки з їхніх запитань та моїх відповідей.
Лист од двору прийшов учасно. У нім був наказ одвезти мене з моїм почтом під охороною десяти кавалеристів до Тральдрегдабу, або Трільдрогдрібу (це слово, наскільки я пам"ятаю, має там дві вимови). Увесь мій почет складався з цього бідного хлопчини-тлумача, і, на моє уклінне прохання, нам дали кожному по верховому мулові. За півдня перед нашим од"їздом послано гінця повідомити короля про моє наближення і просити його величність призначити день та годину, коли б я з його ласкавого дозволу міг «вилизати пил біля підніжжя його трону». Так у них було заведено просити аудієнції в монарха, і я переконався, що цю фразу слід розуміти буквально.
Через два дні по прибутті мені й справді наказали підлізти на животі до трону, вилизуючи дорогою підлогу. Добре ще, що для мене, як для чужоземця, підлогу заздалегідь помили, і пилу на ній було мало. Таку увагу мають тут за особливу ласку і виявляють її тільки найвельможнішим гостям. Навпаки, коли король приймає особу, яка має сильних ворогів при дворі, то для неї підлогу навмисне посипають пилом. Мені особисто довелося бачити одного вельможу, якому набилося в рот стільки пилюки, що, підлізши на належну відстань до трону, він не міг вимовити й слова. Становище справді відчайдушне, бо тому, хто плюне або втре рота в присутності його величності, загрожує смертна кара.
Є тут ще й такий звичай, якого я аж ніяк не можу похвалити. Бажаючи заподіяти кому-небудь із своїх дворян милостиву, спокійну смерть, король наказує посипати підлогу якимсь коричневим порошком; полизавши його, людина неминуче вмирає протягом двадцяти чотирьох годин.
ebooksa