— Мабуть, візьму ось цю… — нерішуче сказала Посельська. — Скільки коштує?
— Мадам, а може, не варто даремно витрачати гроші? — Впіймавши здивований погляд Наташі, букініст тихо промовив: — Пан Лісовський чекає вас там, — і вказав на задні двері.
За дверима була маленька кімнатка, в якій стояли ліжко, стіл і стілець. На ліжку сидів Зігмунд Лісовський. Коли Наташа заходила в кімнату, він поглянув на годинника.
— Любиш запізнюватися? — спитав він похмуро.
— Довелося пропустити два поїзди метро — люди їдуть з роботи.
— Сідай. — Лісовський вказав на стілець. — Побачення в нас не любовне, не гаятимемо часу. Я хочу поговорити про твого батька.
— А навіщо це? — спитала Посельська, гарячково міркуючи, як реагувати на таке несподіване бажання Лісовського.
— Та бачиш…
Наташа помітила, що король тренерів трохи знітився і не знає сам, як почати розмову. Він труснув головою і ніби скинув зніяковіння.
— Я не вмію хитрувати, говоритимемо відверто. Я з тих, кому не подобається, що Німеччина роздерта на шматки, і які не збираються з цим миритись. Німеччині не потрібні ні росіяни, ні англійці, ні тим більше французи. А росіян я просто не можу бачити на вулицях Берліна!
Наташа помітила, що американців він не назвав.
— Ми ті, хто не капітулював разом з Кейтелем і готовий піти на все заради Німеччини. Твій батько офіцер морських сил рейху? Так?
— Був, — уточнила Наташа.
— Що значить «був»? Німецький офіцер завжди офіцер, доки він живий, — скоромовкою сказав Лісовський. В очах у нього спалахнув і в ту ж мить погас злобний вогник.
— Мій батько захопився своєю цивільною професією.
— Дурниця! Звідки ти знаєш, що в нього на душі? Деякий час вони обоє мовчали.
— Так що ж ви від мене хочете? — спитала Наташа.
Лісовський подивився на Посельську роздратовано і разом з тим насторожено.
— Насамперед не забувай, що ти німкеня, — посміхнувся він.
— Я про це завжди пам’ятаю.