— Ну що ж, чудово, — недбало кинув Хауссон. — Оголошується перерва до завтра. Подумайте заразом ще й про таке: якщо ви не відповідатимете, ми видамо радянським властям вашу подругу Ренату Целлер як співучасницю викрадення. Хоч, можу вас запевнити, вона до цього зовсім не причетна. До побачення, лейтенанте, до завтра!
Виходячи з кімнати, майор зачепився за простягнені ноги вартового і зігнав на солдатові всю свою злість..
Хауссон повернувся в кабінет і сів за стіл. Безсила лють клекотіла в ньому, заважала дихати; він стискав у кулаки мокрі від поту руки. Але пальці, наче занімілі, не слухались його. Це не перший росіянин, з яким Хауссон має справу, і майор уже розуміє, що від цього хлопця нічого не доб’єшся. З усього видно, що лейтенанта пора відправити в зону «Ігрек» і піддати «гарячій обробці». В усякому разі тоді все швидше вирішиться: або цей росіянин заговорить, або перетвориться в труп, який не завдасть ніяких неприємностей… Але Хауссон зробити цього не міг. Учора ввечері він був у генерала: розмова була неприємною. Генерал спитав:
— Як справи з росіянином?
— Поки що мовчить, — відповів Хауссон.
— Можна дізнатися, на який термін розраховано ваше «поки що». — Хауссон промовчав. Генерал почав посмикувати плечем, а це нічого хорошого не віщувало. — Це погана робота, майоре. Ви неприпустимо довго готували операцію, вона обійшлася нам в добру копійку, а тепер, коли справа зроблена, ви повторюєте своє «поки що мовчить»!
— Ви ж не знаєте, генерале, що раніше… — почав було захищатися Хауссон, але генерал обірвав його.
— Що раніше? — закричав він. — Перебіжчик? Та мій ад’ютант краще поінформований у східних справах, ніж усі ваші перебіжчики, разом узяті! Може, і цей півроку мовчатиме, а потім повідомить сенсаційні дані про ціни на хліб у Східній зоні?
— Але ви ж знаєте, що цей офіцер з штабу і з відділу, який нас дуже цікавить. І саме тому, що він попав до нас недобровільно, потрібен час, щоб він отямився і почав давати показання.
— Дурниця! — генерал смикнув плечем і шпурнув олівець на стіл. — У свій час я питав вас: чому ви спинилися саме на цьому офіцерові? Ви сказали: по-перше, тому що він молодий; по-друге, порушуючи інструкцію, завів знайомство з німкенею. Ви говорили це? Чудово! Отже, я ще не хворий на склероз, і пам’ять у мене хороша. А виходить, що ви схопили росіянина, для якого вмерти за червоні ідеали — задоволення! В такому разі я поздоровляю вас, майоре, ви зробите для росіян ще одного героя…
— Постараюся не зробити цього, — похмуро промимрив Хауссон.
— Можливо, ви, майоре, не зовсім чітко усвідомлюєте тутешню обстановку? Ми робимо в Західній Німеччині те, що потрібно Америці. А росіяни дедалі більше розв’язують руки німцям і вимагають об’єднання країни. Цю вимогу підтримує весь народ. А якщо німці почнуть займатися об’єднанням, вони зірвуть і наші плани. Це ж ясно, як день! Нам треба спішно підірвати російські позиції в Німеччині. Лейтенант тільки в тому разі виправдає затрачені на нього зусилля, коли він, штабний радянський офіцер, спокійно і чітко скаже німцям те, що потрібно нам. А інакше… — Генерал смикнув плечем, помовчав і додав: — А взагалі довго чекати я не маю наміру…
На цьому розмова з генералом скінчилася. Ні-ні, не міг Хауссон поспішати з відправкою Кованькова в останню «гарячу обробку». Росіянин повинен заговорити тут. Повинен!
22
Наступна нарада оперативної групи у полковника Сьоміна була дуже бурхливою. Зіткнулися два варіанти операції: один, активніший, що мав уже реальні наслідки, другий, на перший погляд, пасивний. Подав його Ричагов.
І Суботін, і особливо Посельська вважали тепер, що вони напевне натрапили на слід. Вони вимагали, щоб і Ричагов менше стежив за Хауссоном і більше допомагав їм. Адже дуже багато розкрилося після зізнання Ренати Целлер.
— Так чи інакше, ми повернемося до Хауссона! — гаряче і схвильовано сказала Посельська, звертаючись до Ричагова і скоса позираючи на полковника Сьоміна. — Але повернемося, знаючи все, що зв’язано безпосередньо з викраденням лейтенанта. А це ж набагато полегшить і нашу атаку на Хауссона… Товаришу полковник, хіба це не так?
Сьомін підняв повіки, але нічого не відповів, поволі записав щось у своєму величезному блокноті.
Ричагов не обізвався на слова Посельської. Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, і дивився на люстру.
— Послухаємо Ричагова, — тихо промовив полковник.