— В такому разі батько твій про це пам’ятає вдвічі більше. Він кров проливав за Німеччину. Мабуть, з ним мені говорити було б легше.
— Дивлячись про що! — Посельська з викликом глянула на Лісовського.
— Все про те саме — про Німеччину. Він же не став червоним?
— Він був і лишився німцем…
— Червоні теж кричать, що вони німці.
— Знаєте, що я вам скажу… — Посельська сміливо дивилася в холодні очі Лісовського. — Я категорично не бажаю займатися політикою. Про це всі знають у моєму інституті, про це знає мій батько, мої друзі і повинні знати ви. Я роблю те, що мені подобається. Вчусь, Мені подобається спорт — я займаюсь спортом. Мені подобається хлопець — я проводжу з ним час.
— Росіянин? — посміхнувся Лісовський.
— Сьогодні росіянин, завтра — єгиптянин. Важливо, щоб подобався. І більше я нічого знати не хочу. Гріш ціна вам, що займаєтесь політикою, коли ви не можете обійтися без того, щоб не тягти в політику таких, як я!
— Але ж твій батько мужчина? — після довгої паузи стомлено промовив Лісовський.
В його очах Наташа вловила розчарування. Можливо, він уже сердився на себе за те, що влаштував це безуспішне побачення. І тоді Посельська вирішила трохи підбадьорити його.
— Я поговорю з батьком, — сказала вона.
— Про що? — стрепенувся Лісовський.
— Ну, взагалі. Я з ним якось жодного разу не говорила про політику. Мені навіть самій стало цікаво, що він думає про всі ці речі.
— Про які?
— Ну, Німеччина, Німеччина і ще раз Німеччина.
— А хто, між іншим, той росіянин, який подобається тобі зараз? — раптом спитав Лісовський.
— Мужчина. Молодий, вродливий, дотепний.
— Чим займається?
Наташа засміялась.
— Мені навіть на думку не спадало опитати його про це, а разом і про його зарплату. До заміжжя ще не дійшло. Казав, що він військовий інженер, щось тут у нас консультує…