— Мені сказав Арнольд Шокман.
— Як він поставився до провалу?
— Дуже перелякався. А коли арештували мого батька, він вимагав, щоб я негайно перейшла на Захід.
— Пробачте за нескромність, але, мабуть, у вас з Шокманом були якісь стосунки…
— Він залицявся до мене.
— А ви?
— Я люблю іншу людину. Російського офіцера.
— Он як! — Хауссон пильно подивився на Посельську. — І Шокман знав про це?
— Усі знали. Я не приховувала. А через це посипались неприємності і на мого друга, російського офіцера.
— А саме?
— Вранці того ж дня, коли я вирішила втекти у Західну зону, до мене в інститут прибіг товариш по службі мого друга, теж російський офіцер. Він сказав, що в мого друга великі неприємності на службі. Арештовані люди, з якими він нібито мав зв’язок. Офіцер більше нічого розповісти не міг і тільки передав ось цю записку…
Наташа витягла з-за вилога кофточки акуратно складений папірець і подала його Хауссону. На аркуші з блокнота похапцем німецькою мовою було написано таке:
«Дорога Ані, в мене дуже серйозні неприємності. Такі серйозні, що я благаю тебе в ім’я нашого щастя сьогодні ж перебратися на Захід. Про мене дізнаєшся теж там, у комендатурі. Якщо записка дійшла до тебе, подякуй тому, хто її приніс: це вірний друг мій і твій. Незабаром побачимось. Цілую міцно. Твій Михайло».
— О-о! Це дуже цікаво! — прочитавши записку, сказав Хауссон. — Певно, розуміти треба так, що і він прийде сюди?
— Я теж так думаю.
— Добре. Яке звання у вашого друга?
— Капітан. Капітан Скворцов.
— Де він служить?
— Цього я не знаю. Мені відомо тільки, що він працює в штабі.
Посельська добре бачила, що Хауссон уже майже не володіє собою і не намагається приховувати, як цікаво і важливо для нього все, що він почув.