З пляшкою ми зайшли до нього. Мешкав він у маленькому приватному будиночку, подвір"ям якого розгулювали кури.
— Я б залюбки горілки випив, — сказав він, сідаючи за стіл, застелений плямисто-брудною зеленою скатертиною. — Але зась.
— Печінка?
— Весілля, — видихнув фотограф. — Завтра весілля знімати, а це не можна робити тремтячими руками...
Він відкупорив бляшанку консервів, нарізав хліба, дістав тарілки, виделки та прості скляні келишки.
Доки ми пили й закусували, він жодного разу не згадав про мою плівку та фотографії. Розповідав про себе. Про те, як жив в Ужгороді, як був чудовим фотографом, але багато пив, і жінка зрештою вигнала його з дому. Попервах перебивався у друга, вони разом із другом пропили його два найкращі фотоапарати: «Пентакон» і «Нікон». Потім у Коломиї померла мати, залишила йому цей будиночок, і він довго не міг вирішити, що з ним робити. Спочатку хотів продати, але, знаючи, що в такому разі всі гроші процвиндрить на горілку, вирішив зробити по-іншому. Кинув пити й переїхав сюди. Одразу знайшов роботу в фотоательє. Інколи отримує якийсь підробіток у міліції — просто на машині забирають, і йому доводиться фотографувати місця злочинів.
Коли ми допили портвейн, Вітя зібрався з духом, підвівся з-за столу.
— Так, мені треба виспатися перед весіллям. А тебе, либонь, жінка чекає... Вона в тебе хто? Татарка?
— Казашка, — відповів я.
— Молодчага, — Вітя хитнув головою.
Я так і не зрозумів, у чому сенс його схвалення. Уже коли він проводив мене до хвіртки, сказав:
— Моя була мадяркою. Боже тебе збав від цієї національності...
Додому я йшов хвилин двадцять п"ять. Було ясно, хоча сонце вже котилося на захід. У спину дув прохолодний вітерець. Кілька разів по дорозі я перевіряв кишеню курточки, у якій лежав конверт із фотографіями і коробочка з плівкою.
Двері мені відчинила Ольга Миколаївна. Вона відразу відчула запах спиртного. Обличчя її набуло суворого виразу, вона озирнулася, перевіряючи, щоб поруч нікого не було, й зашепотіла мені повчально:
— Тобі цього не слід робити — з нашими хлопами пиячити. Вони лайдаки, а ти молодий, у тебе жінка файна!
— Більше не буду, — прошепотів я жартома і зазирнув спочатку на кухню, потім до вітальні.
— Гуля у тамтій хаті, — старенька кивнула на сходи. — Читає. За півгодини «Санта-Барбара», спускайтесь!
72
Зранку знову задощило. Я прокинувся голодний і з важкуватою головою. Гуля вже натягувала джинси.
— Де ти вчора був? — запитала вона мене, озирнувшись. — Повернувся такий веселий і неговіркий. І відразу спати ліг.