— Ні, — відповіла вона. — Дійдемо до Бесманчака, потім відпустимо Хатему назад, а далі підемо попід пагорбами по піску в обхід.
Я кивнув. Правда, думка про те, що всю поклажу скоро треба буде волочити на собі, мене не потішила.
Ночували ми вже не на піску, а на якомусь солончаку — розтріскана біла, наче посипала кришталевою пудрою, земля після ходіння по піску здалася надміру твердою. Насправді ж вона виринала з-під піску й упиралася в пагорби, що м"яко здіймалися вверх. Вона грала роль своєрідного фундаменту для цих пагорбів, а тому її смужка була вузькою — метрів сто, сто п"ятдесят, і тягнулася вона, намагаючись повторювати лінії та вигини пагорбів. Але природа була слабеньким геометром, і тому в якихось місцях солончакова смужка зовсім зникала, підпускаючи піски до самісінького краю пагорбів.
Коли ми ладналися на ночівлю на твердому солончаку, то підстелили вниз ще якісь укривала з подвійного баула Гулі й тільки потім поклали згори дві маленькі подушечки, що пахли верблюдами, та смугасті підстилки-покривала.
Під пагорбами було прохолодно, а коли сонце остаточно просочилося за обрій, прохолода стала просто пронизливою. Якось саме собою так вийшло, що коли ми лягали спати, виявилися так близько одне до одного, як ніколи до цього. І я пригорнув Гулю. Вона лежала на боці обличчям до мене, але очі її вже були заплющені. Можливо, вона вже спала і просто не відчула моєї руки, а можливо — вдавала. Я лежав так довго, певно, півгодини. Лежав із розплющеними очима, милувався нею і якоїсь миті наблизив свої вуста до її вуст і завмер так, відчуваючи шкірою свого обличчя її тепло й подих. Я її так і не поцілував цієї ночі. Не знаю чому. Хотілося страшно, хотілося значно більшого. Але чи може подарунок, не запитуючи дозволу, цілувати свого власника? Дурість якась! Засіли ж у моїй голові ці думки! З таких міркувань я міг би вважати, що це її Джамшед подарував мені. Я ж бо сам її обрав! Якби не та розмова, я би так і гадав. Але своєрідна суміш традиції та якоїсь демократичності наробила такої плутанини в цій ситуації, що навіть думати про неї без роздратування я не міг.
Я ще повисів головою біля її обличчя, але потім, так і не поцілувавши її у вуста, опустив голову на подушку та втупився в небо, по якому знову повз у своїх справах трактор-супутник. Потім я відчув, як мені на груди виліз хамелеон Петрович і повернув свій профіль туди ж, у всіяне зірками небо.
«Усе добре, — сказав я собі. — Нічна варта на місці. Можна засинати...»
31
Наступного дня ми досягнули Бесманчака. Так називалася красива місцина, де два пологі схили пагорбів утворювали широку ущелину правильної трикутної форми, відкриту з одного боку. У центрі цього солончакового трикутника містилася стара могила — кам"яна плита, яка чи то глибоко осіла, чи то була колись давно вкопана. З одного боку з неї піднімався круглий кам"яний стовпчик заввишки з людину, а на його верхівці маяла прив"язана зелена хустина. Я ніколи до цього не бачив схожих могил і з цікавістю наблизився. Роздивився на гладенькому стовпчику арабську в"язь. Позаду підійшла Гуля.
— Тут похований один мандрівний дервіш, — сказала вона. — Його кочівники-киргизи вбили.
— За що?
— Донька одного з них закохалася в дервіша і сказала, що супроводжуватиме його до смерті. Тоді її батько вбив дервіша й забрав її додому. А потім повернувся з братами, й вони поховали його тут...
— А чому він її з ним не відпустив? — запитав я з думкою, що ця історія віддалено нагадує мою.
— Дервіш не може мати дому, а отже, йому не годиться бути жонатим, — відповіла Гуля.
«Ну, слава Богу, що я не дервіш, — подумав я. — У мене все-таки дім у Києві є...»
Тут-таки, біля могили дервіша, ми зняли з верблюдиці поклажу, присіли на смугасту підстилку відпочити, поїли. Потім Гуля зібрала на солончаку оберемок сухих стебелин і гілок тих рослин, які марно силкувалися вижити в цій місцині, й поставила на розпалене багаття триногу з казанком. Незабаром ми пили зелений чай — затримували його в роті й купали в ньому солоні сирні кульки.
За час спільної подорожі я розповів Гулі практично все про своє життя, тому почувався тепер із нею дуже затишно, незважаючи на те, що про її життя майже нічого не знав. Спокій і тиша цього місця сприяли розмові.
— Гулю, — запитав я. — А ти завжди жила в юрті з батьком?
— Ні. Не завжди... Їздила до Алмати навчатися, на шість років...
— А де навчалася?
ebooksa