Я склав речі й завдав на плечі рюкзак, узяв у руку каністру з водою. Потім озирнувся на подвійний баул. Здавалося, що цей баул важчий, ніж рюкзак, і я зробив крок до нього, щоб перевірити.
— Я візьму, — випередила мене Гуля.
Вона легко закинула його перев"яз на плече і подивилася на мене очікувально.
Ми простували солончаковою смугою, що огинала узвишшя пагорбів. Позаду лишився Бесманчак і могила вбитого дервіша.
Сонце в цьому місці здавалося не настільки палючим, як у пустелі. Хоча висіло воно в центрі неба, нібито навмисно намагалося бути рівновіддаленим від усіх навколишніх обріїв. Я подумав про те, що коли обводиш горизонти поглядом — ніколи не сприймаєш їх як межу кола, хоча за простою логікою вони можуть бути виключно колом. «Видно, сама земля недостатньо кругла», — вирішив я і на цьому заспокоївся.
Ми йшли поруч. Я скоса поглядав на Гулю. Знову хотілося чути її голос, але вона ступала мовчки, теж про щось замислившись. А мені не хотілося її тривожити. Усе ж таки значно приємніше розмовляти під вечір, сидячи на підстилці, коли можна буде не тільки говорити, але й пригорнути її знову та знову поцілувати. Тоді я вже жодного дозволу запитувати не буду, щоб не почуватися телепнем. Та й ніби ми вже розставили всі крапки над «і». Складний мій статус якось визначився, і це дозволяло почуватися впевненіше. Чоловік, який би він не був — подарований, обраний чи той, хто сам зробив вибір, — усе одно є головою родини або принаймні рівною її половиною.
Коли настав вечір, ми уповільнили крок. Прохолода, що спустилася з неба, пом"якшила втому від шляху, й інерція нашої згасаючої енергії, яка виникла внаслідок цього, дозволила пройти ще не менше кілометра, доки ми не зупинилися в маленькому трикутничку, схожому на зменшену копію ущелини з могилою дервіша. Скинувши рюкзак і поставивши біля ніг уже наполовину порожню каністру, я знову збадьорився. Чи, можливо, просто розпростав плечі, звільнивши їх від тягаря поклажі.
Гуля теж опустила свій подвійний баул. Одразу витягнула підстилки. Я спостерігав за нею і зловив себе на тому, що не просто спостерігаю, а вже милуюся нею з почуттям чи то тихих хвастощів, чи то гордості за себе: «Ось яка в мене дружина! Виходить, я чогось таки вартий!»
А поруч нікого не було, не враховуючи хамелеона Петровича, який завмер на верхньому горбі ще не випатраної частини баула.
Цього вечора ми доїдали останню банку «Каспійського оселедця». Під здивованим поглядом красивих карих очей Гулі я уважно вглядався у вміст відкупореної бляшанки, і тільки після уважного огляду поставив її між нами. Бляшанка швидко спорожніла, і запивши нашу скромну вечерю водою, ми заходилися разом збирати сухі стебла якихось рослин та пригнані вітром цілі легкі клубки, скатані з ковили, верблюжої колючки й солянки. Потім розпалили багаття і заходилися чекати, доки закипить вода в казанку.
Поки вода грілася — небо спускалося дедалі нижче, робилося дедалі темнішим і затишнішим. Потім із двох піал піднімалася пара, і я намагався роздивитися її колір, чомусь цієї миті думаючи, ніби від зеленого чаю повинна підніматися пара такого ж кольору. Потім розкатана в роті сирна кулька заповнила мій настрій терпкою солоністю, і я знову збадьорився думками й бажаннями, тепер уже спостерігаючи за Гулею, яка повільно та граційно підносила до рота свою піалу. На ній була сорочка-сукня фіолетового кольору зі стоячим коротким комірцем і білі штани. «Коли вона встигла переодягнутися?» — подумав я, пригадуючи, що ще сьогодні колір сорочки-сукні був салатовим із візерунками, котрі я колись зустрічав на килимах.
Вечір огорнув нас темрявою, і ми допили чай і почали вмощуватися спати. Багаття потухло саме собою, і тепер зітлілими стеблами пробігали останні іскорки. Запанувала суцільна тиша, і я, накриваючись смугастим покривалом, знову кинув погляд на нашого хамелеончика — він так і сидів на баулі.
Цієї ночі я був сміливішим і після кількох поцілунків щосили притиснув до себе Гулю. Цілував її шию, розпустив її волосся і миттю відчув себе абсолютно безпорадним перед її східним вбранням, яке вона не знімала на ніч.
— Ти хочеш, щоб я роздягнулася? — несподівано запитала вона напівшепотом.
— Так, — теж напівшепотом відповів я.
— Тоді мені доведеться облитися водою... — сказала Гуля, дивлячись на мене запитально й ніжно.
— Гаразд, — відповів я.
— Тоді в нас завтра не буде питної води.
— Нехай.
Вона піднялась. Відійшла на кілька кроків убік. Повільно роздягнулася — я стежив за її м"якими неквапливими рухами, в яких прочитувався весь її характер. У темряві, до якої вже звикли мої очі, поміж зірками й тріщинами солончаку, неначе видіння з арабських казок, стояла оголена Гуля. Вона стояла якийсь час нерухомо, чи то вслухаючись у тишу, чи то вдихаючи звільненим від одягу тілом повітря цієї ночі. Потім нахилилася і взяла до рук каністру з водою. Відкрутила пробку, підняла над собою, почала помаленьку нахиляти. Я не бачив струменя, але чув дзюркотіння води, що падала на її плечі, бігла по її тілу. Вона повернулася, й повний профіль її тіла примусив мене з іронією подумати про красунь, що позують для різних чоловічих журналів. А вода й далі жебоніла, лилася, і я заздрив цій воді, що бігла по її тілу, завмирала перед падінням на гострих пипках її красивих грудей, лилася по рівній спині, по стегнах, по ногах.
ebooksa