— Ти що, з глузду з"їхав? — Петро блиснув очима. — Як це — нас тут зоставляти? Розв"яжи, бо гірше буде!
— Ну от, — я розвів руками, радіючи тому, що зап"ястки відпочили від мотузки. У самому цьому жесті, в його можливості я відчув свободу, яка повернулася до мене. — Ось бачите, ви мені вже погрожуєте, а що буде потім, коли я розв"яжу вас? — запитав я не без єхидності.
— Вгамуйся, Петре, — раптом почала говорити Галя. — Варто бути розсудливим... Може, ви нам хоч ноги розв"яжете, і тоді всі вкупі рушимо далі? — звернулася вона до мене.
Я знизав плечима.
— Треба поміркувати. Спочатку з"ясуймо, в кого які цілі. Можу почати з себе. У принципі, я хотів знайти те, що закопав Тарас Григорович, привезти це в Київ, щоб, як би це висловити... отримати від рідної України славу та гроші... або тільки славу... Ну, а у вас, шановні, яка мета?
— Мета в нас схожа, проте нам від рідної держави ані грошей, ані слави не потрібно, — заговорив Петро. — Головне, щоб усе, належне Україні, повернулося до неї... Особливо такі святі речі...
— Ну ось, цілі в нас однакові, залишається тільки здійснити переговори щодо досягнення цих цілей... — я очікувально подивився Петру в очі. — І якщо домовимося — можемо далі рушати вперед. Тільки як ви дізналися, що я сюди збираюся?
— Наш приятель, капітан СБУ, нам про тебе все виповів.
— А ви що, з СБУ дружите? — здивувався я.
— Кругом є порядні люди, — відповів Петро і відвернувся.
Я поглянув на Гулю — вона думала про щось своє, потім перевів погляд на Галю — вона теж опустила очі й про щось міркувала, і вигляд її мені здався поетично-сумним, тоді як обличчя моєї казахської дружини вирізнялося зосередженістю й серйозністю.
— Розв"яжіть мені руки, — раптом сказала Галя. — Я вам кашу зварю, у мене крупа є. І Петру треба їсти, бо в нього виразка.
— Що в нього? — перепитав я.
— Язва по-вашому, — пояснила Галя. Я повернувся до Гулі. Ми перезирнулися.
— Я сама зварю, — сказала Гуля строгим голосом. — Де крупа?
Галя кивнула на сумку після багаття.
Сонце починало припікати. Я теж зголоднів, і думка про кашу відірвала мене від високих міжнаціональних матерій.
Потім ми годували з ложечки Галю і Петра, а далі зручно всілися й поїли самі. Запарили чаю, і знову кожен працював «на два роти», встигаючи і сам відсьорбнути, і піднести піали до вуст полонених. Гуля дістала сирні кульки та пригостила ними Петра і Галю.
Трошки розморені їжею і сонцем, ми втратили відчуття ранкової бадьорості й, певно, ладні були заснути, але тут Гуля рішуче звелася на ноги. Розправила на собі яскраво-салатну сорочку-сукню.
— Треба йти, — сказала вона.
ebooksa