На обличчях полонених читалася втома.
— То що, розв"язати їм ноги? — запитав я Гулю. Вона замислилась.
У тиші вчувся мені ледве помітний шепотливий рух піску — голос пустелі. Я озирнувся на кромку піску, який сухим морем лизав кам"яний берег гір. Жодного руху видно не було, але я вже знав, що повільний плин піску, як і повітря, невидимий і невідчутний.
— Послухай, — долинув голос Петра. — Може, добалакаємось бодай якось... Ну так, щоб укупі? Але щоб без усіляких там москальських коників!
Я озирнувся. Важко зітхнув — мені здалося дивним, що не я йому ставлю умови, за яких він буде розв"язаний, а він мені.
— Ну то як? — запитав він, перечекавши хвилину.
— Знаєте що, — знову зітхнувши, відповів я. — Домовмося так: я вас розв"язую, але за умови, що не тільки ніяких «москальських коників» не буде, але й ніяких «хохляцьких»!
Петро пожував губами, наче ухвалював якесь дуже важливе рішення.
— Згода, — нарешті видихнув він. — Розв"язуйте!
Я знову подивився на Гулю. Вона кивнула.
37
До вечора ми подолали не більше десятьох кілометрів. Ішли мовчки. Кожен тягнув свою поклажу, але в нас речей виявилося набагато більше. Проте ні Петро, ні Галя своєї допомоги не запропонували. Петро ніс на плечі невелику лопату, а в лівій руці — сумку з довгими лямками, яку за бажання теж можна було закинути на плече.
Коли спека спала, ми зупинилися і поклали речі в одне місце.
— Я піду по хмиз, — сказала Гуля.
Щойно Гуля відійшла метрів на п"ятдесят, Галя кинула на Петра запитальний погляд і попрямувала слідом. Ми з Петром залишилися наодинці. Обидва мовчали. У мене не було бажання починати розмову першим, і, вочевидь, ця відсутність бажання була обопільною. Петро закурив свою люльку.
— Ще далеко? — несподівано запитав він.
— Не знаю. Ви-то самі звідки йшли?
— Від Форту-Шевченка.
— А скільки до нього?
— Зо дві доби.
ebooksa