— Передайте сто одинадцятому: «Катер має бортову пробоїну, пошкоджено один мотор, є влучання запалювальних снарядів… — Медведєв швидко пройшов по палубі, став навколішки біля Ільїна, який лежав долілиць. — Убито двох червонофлотців». Те ж саме передасте капітану першого рангу… Ідіть!
— Єсть, товаришу командир. — Кульбін зник у рубці. Палуба була гаряча і суха, струминки диму пробивалися з напіввідчиненого люка.
Медведєв заглянув до люка і відсахнувся. Набравши повітря у легені, майже скотився по крутому трапу.
Вузький коридорчик був у бурому диму, під ногами хлюпала вода. Відблиски полум"я танцювали на металевій стінці.
— Запалювальний снаряд! Точно… Дим схопив за горло. Але Медведєв розчинив і захлопнув за собою двері в малесеньку каютку, де провів стільки годин відпочинку, де кожна річ дорога, запам"яталася назавжди.
В каюті горіло світло. Висів над койкою запасний кожух, погойдувалася шапка-ушанка, яку через морське франтівство Медведєв не носив ніколи. На полиці, над столом, — кілька улюблених книжок. І тут же, в синій сап"яновій рамці, — велика фотокартка під склом: тонка жінка з прямим серйозним поглядом з-під пушистих брів, хлопчик років шести обіймає її за шию…
Дим просочувався в каюту. Спершу корабельні документи… Рвонув ящик стола, зібрав акуратно, засунув пачку за пазуху, під хутро реглана, разом з журналом бойових дій.
Тепер фотографія…
Вона не піддавалася, була надійно прикріплена до перегородки. Нігті ковзнули по рамці і склу. Дим їв і сліпив очі. «Ще, можливо, не вийду наверх…»
Він рвонув рамку, гострий біль пронизав нігті. Засунув фото за пазуху, затамувавши подих, пробіг коридором, злетів по трапу.
І особливо, назавжди запам"яталося те, що він тут побачив: вузька дерев"яна палуба, темна від води і диму, сірий брезент пластиру, що здувся нерівною латкою біля борту, мертвий Ільїн, який лежав униз обличчям між двома торпедами, що золотилися від мастила.
Медведєв сам схопив вогнегасник, спрямував у люк шипучий струмінь. Йому допомагав Фролов — незвично серйозний, з широко розплющеними очима.
І знову за спиною спокійний, неквапливий голос Кульбіна:
— Товаришу командир, капітан першого рангу поздоровляє із збитим «фокке-вульфом». Запитує, чи не потребуємо допомоги. Сто одинадцятий просигналив: «Може, взяти на буксир?» Буде нас охороняти.
— Передайте: «Допомоги не потребую, дійду своїм ходом», — кинув Медведєв через плече.
Він змінив Шершова біля штурвала. Кашкет боцмана зсунувся на потилицю, цівка крові засохла на смуглявій, немов відлитій з бронзи щоці.
А потім довгий дощаний причал біля плавучої бази, офіцери і червонофлотці, які юрмилися коло трапа… Хвилина урочистого мовчання, коли з палуби на сушу переносили двох загиблих моряків…
І тільки закінчивши швартовну, вимившись і переодягнувшись у каюті плавучої бази, перед тим як іти доповідати командирові з"єднання, Медведєв сів на койку, постарався зібратися з думками, зрозуміти те дивовижне, що сталося під час походу.
Чому була дана шифровка, яка забороняла торпедувати ворожий транспорт? Хіба не збіглося це з його власними побоюваннями, які мучили вже не перший день?
От саме тоді, після роздумів та вагань, і написав він свій рапорт, який здивував усіх, прикро вразив його пряме начальство, а його самого кинув у світ нових, незвичайних переживань.
ebooksa