— Смієшся?
— А от Судзір, з усього видно, не в такому настрої! Цей готовий урвати де тільки може. І не переживає за Крафта.
— Так що ж робити, питаю?
— Почекаємо, подивимося, що з цього вийде.
— А про Пуола ти не чув нічого? Убили його… Ми з Янгом знайшли під водою. Дротом прив"язаний… Мабуть, з китайською тріадою був знюхався. Не догодив чимось, от і прибрали з дороги. Він же і за мною полював. Отой Пуол.
— Ну-у?
— Ось тобі й ну. Є що розказати!
— Ми запізнюємося… Побігли скоріше!
Це не було схоже ні на лекцію, ні на бесіду. Швидше на диспут про життя і його проблеми… Слухачі сиділи за зсунутими столами, на яких стояли прості закуски і легке питво. Всього було чоловік двадцять, і хлопці прилаштувалися скраю від входу. Біля горця сидів проповідник. Проповідником Радж його назвав для себе. Квадратний, голова кругла, мов куля, поголена до блиску, навіть світло двох бра зі стіни відбивалося від тім"я. Якби на нього накинути шафранову тогу — точнісінько як буддійський монах. На стіні, окрім бра, нічого не висіло, за спиною проповідника височіла дощана перегородка. Ліворуч від Раджа була скляна стіна, крізь яку було видно, як на арені шість напівголих, у рожевих трико дівок, взявшись попідруки, дружно підкидають ногами під джазову мелодію. Їх метушливо освітлюють кольорові прожектори, встановлені аж на верху величезного амфітеатру, майже велотреку. Там, де мали бути навколо арени лавки, уступами зроблено широкі яруси зі столиками, щоб добре проглядалося все, що діється на арені. До гуляк і випивох за столиками підкочували на ковзанах-роликах офіціанточки, блискавично міняли страви і пляшки, так само стрімко від"їжджали. Летіли, мабуть, з жиканням і гулом, але цього не було чути. Радж навіть помітив, як летіли з-під роликів на поворотах іскри. Десь сидів оркестр, вивергав мелодію за мелодією, але музика в кабіну долітала слабо, і все, що говорив проповідник, який обмінювався зауваженнями зі слухачами, було виразно чути. Увага Раджа розпорошувалася, приголомшений усім побаченим, він не міг зосередитися на тому, що говорилося, стиха крутив головою: хотілося стежити і за ареною. А слухачі ніхто жодного разу не повернув голови у бік арени.
— Ти думаєш, нас видно із зали? — шепнув Амара Раджеві. — Скло з фокусами: натискують на якусь кнопку, і ми їх бачимо, а вони нас ні, блищить скло, як ртуть. Чудо!
Радж кивнув: еге ж, багато тут чудес.
— … А скажіть, як це так виходить: коли бандит грабує людей, то його ловлять і садять до в"язниці, а коли він увесь народ, всю країну грабує, його садять на трон? — почув Радж чергову репліку-запитання.
— У кожного владики норов дикий! — підкинув інший слухач.
Проповідник відразу ж давав відповідь. І був у його відповідях сплав східного фольклору з мудрістю «Цірукурала»[14], про який Радж чув ще змалку.
— Не народ посадив султана на трон, ви ж знаєте. А люди по своєму народженні всі однакові, рівні… Величність і велич людини залежать від того, що вона зробила. Справжнього керівника, як каже Цірувалувара, відрізняє від інших безстрашність, великодушність, мудрість і енергія.
Серед слухачів пробігло пожвавлення, дехто й зареготав. Надто вже далекими були ці класичні вимоги від тих якостей, які мав султан Муту!
— Скажу ще: один володар, без народу, ніщо. А однією рукою навіть у долоні по плеснеш, — вів далі проповідник.
— Сидить, як болячка, і нічого йому не зробиш!
— Ага! Близько пуп, та не вкусиш!
— А чи не схожі ми зі своїм гуртком на цвіркуна, який хоче брикнути осла? — чути було репліки.
ebooksa